Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Будинок, який у Слов’янську небанально називається “культури та довкілля”, хоч і виглядає добряче побитим життя, але має на собі багато яскравих афіш: до містян на гастролі навідуються різноманітні театральні трупи з комедіями “18+”, заспівати разом радянських пісень запрошують, мабуть, вічні “Самоцвіти”, інколи можна побачити столичних гастролерів-одинаків або шоу для дітей різного віку. Але про те, що в цьому будинку відбудеться показ спектаклю, який привіз МХАТ — міський художній аматорський театр — з невеличкого містечка Бар (Вінничина), на великих афішах не написано. Але, як не дивно, зал майже повністю заповнюється людьми. І навряд чи це виключно завзяті театрали, які ходять на будь-яку виставу, особливо, якщо вона безкоштовна. Зібратися на будь-яку подію в короткий термін, сповіщаючи один одного, в прифронтових містечках можуть й ті, кого тут за звичкою називають “проукраїнською спільнотою”, хоча вони самі часто тактовно виправляють — скоріш, патріотична.
А прийшли, бо для них це важливо: всі актори цього театру — волонтери, бійці, члени їхніх родин – так чи інакше пов’язані з війною, яка подекуди вже не помітна на вулицях їхнього міста, але ще дуже міцно тримає у своїх обіймах. Глядачі емоційно реагують на доволі вправну гру акторів, котрі показують виставу “Сто тисяч” Карпенка-Карого.
Керівник проекту Роман Григор’єв розповідає, чому такий вибір матеріалу: “В цьому творі підніймається питання землі, за яку боролися багато поколінь українців. Зараз це актуально, як ніколи. Ми вже показали виставу у рідному місті, були вже в Маріуполі, зараз в Слов’янську, ще плануємо у Сєверодонецьку і місті Косів вже на заході країні. Зустрічами Донеччині задоволені: ми відчуваємо щирі емоції”. Дійсно, глядачі сміються, пошепки номінують молоденьку актрису “на кращу жіночу роль”, десь не витримують і голосно проводять паралелі з сучасністю. Але коли наприкінці на сцену виходять всі актори у власній військові формі, зал захлинається оваціями та сльозами. І від суміші вдячності, болю, захоплення стає в прохолодному залі “культури та довкілля” неймовірно тепло.
“Що я відчув, коли вийшов сьогодні на “крайній” уклін, а жителі Слов’янська встали та аплодують? Гордість. А ще – що недаремно відстоювали ми цю землю, що ті, хто спочатку казав нам “навіщо ви сюди приїхали”, помилялись, що більшість людей тут підтримує Україну і нас, – розповідає вже за кулісами Олексій Голубков, ветеран батальйону “Айдар”. Олексій каже, що про проект, в якому пропонували за акторів взяти ветеранів Бару, побачив по телебаченню. Підготував мініатюру, прийшов на кастинг, отримав роль. Тепер хоче якомога більше побратимів залучити до мистецтва, як до лікування. І після прем’єри в рідному місті вже з’явилось чимало охочих. “Так чи інакше ми всі цією війною поранені. А поранені души можуть загоїти три речі – сім’я, робота та творчість.
З першими двома мені пощастило, а ось зараз долучився до творчості і дуже раджу своїм побратимам не нехтувати турботою про себе. Ми не повинні бути інертними, маємо шукати себе в мирному житті, навіть якщо після війни це здається важче, ніж в боях. Ми різні. І війна в кожного була різна, і прожили ми її кожний, як зміг. Тому й виходимо з неї ми теж по-різному. На жаль, бувають інакші варіанти, коли хлопці намагаються впоратися з цим через алкоголь, потрапляють у кримінальні історії, когось використовують різноманітні політичні сили, апелюючи до загостреного почуття справедливості та патріотичності. Але ж хтось знаходить себе, наприклад, в театрі або у справах патріотичного виховання молоді!”
Олексій розповідає про все впевнено та спокійно, але його дихання геть збивається, коли питаю — чи не страшно було повертатися в місця служби: “Сниться досі. Природа, бої, побратими, обстріли. Але, уявляєте, Донеччина та Луганщина приваблює. Коли під’їхали до знаку “Донецька область”, відчуття – як додому повернулись. Бо вона нам дуже дорога – земля, за яку віддали життям наші побратими”. Про цю реакцію чоловічої частини театральної трупи розповіла й дружина АТОвця Анастасія Матвієнко-Кімаківська: “Я бачила, як вони одночасно стали іншими людьми: очі горять, відчувається таке збудження та натхнення. Вони повертаються туди, де доводилось зі зброєю боронити країну. Але зараз тут вже вільні та мирні міста. І дуже важливо, що саме тут вони виходять на сцену”. Анастасія, до речі, грає разом з чоловіком. Каже, що раніше мала досвід гри в аматорському театрі, тому вмовила спробувати себе в цьому й чоловіка, який пішов воювати, коли вони тільки-но чекали на дитину. Зізнається, що спільне хобі допомагає обходити гострі кути в спілкування, які з’явились після повернення чоловіка з війни.
“А я на війні навчився більше стримувати себе. Раніше міг й вдарити за провокації чи підлість. Зараз вже не можу, бо ветеран. Не треба на нас вішати ярлики, ми такі самі, як всі, – емоційно каже ще один актор, колишній боєць батальйону імені Кульчицького Національної гвардії України Віктор Вергелис, – Але, можливо, більш емоційні, тепер інколи агресивні. Думаю, нас простіше зачепити за щось болюче, ми швидше ображаємось, нам важче знаходити компроміси, знайомства, роботу. І про дещо нам ще важко згадувати”… Віктор розповідає, що приїздить до Слов’янська, де у 2014 році був в самому розпалі бойових дій, вже не вперше після демобілізації, бо буває тут по роботі. Ще в окопах він познайомився з місцевим волонтером, який допомагав їм, чим міг, а потім запропонував Віктору працювати менеджером з продажу кераміку, яку сам виготовляє. Але кожного разу нацгвардієць все ж намагається не дивитися, проїжджаючи повз деяких місць. Бо, каже, досі в очах стоять розстріляні БМП, загиблі побратими, розбиті будинки, перелякані діти, поранені старі. І від цього навряд чи вдасться позбутися. Але те, що цього разу у Слов’янську ветерани отримали інші емоції — від творчості, від реакції публіки – це, беззаперечно, початок змін.
Режисерка Ірина Дєдова каже, що учасники з самого початку знали, що з гастролями доведеться їхати на схід. Окрім цього, з ветеранами та членами їхніх родин працював психолог. Питаю, чи важко було працювати з акторами, які мають свіжі психологічні військові травми. Ірина розповідає, що й в минулій виставі вже грали три ветерани, але цей проект був дуже важливим: “З ними інакше. Ці люди викликають в мене особисто неабиякий захват. Мене вражає сила їхнього патріотизму, відданості своїй землі. Я спостерігаю за хлопцями вже не один місяць, тому бачу, що вони стали відкритішими, більше спілкуються, частіше посміхаються. Але під час подорожі ми випадково помились поворотом, і потрапили на наш блокпост десь зовсім поруч з Донецьком, було трохи тривожно. Бо я побачила реакцію хлопців: це були вже не актори, який я звикла бачити, переді мною знов були істинні воїни”.
Звісно, це не перший і не останній мистецький проект в Україні, що допомагає реабілітації військових та їхніх родин. Наприклад, майже в цей же час в Києві презентували більш масштабну виставу – “Голоси”, де теж на сцені грали ті, хто досі намагається докричатися до суспільства, “втомленого війною”. Але впровадження подібних проектів в масштабах всієї країни вкрай важливо. Щоб подібні проекти не обмежувалися столичними театрами і окремими ветеранами. Бо потрібно це кожному члену суспільству без виключення. Тому що в таких маленьких містечках, як Бар, виплеснути свої емоції на сцені або на полотні чи в пісні, потребують сотні ветеранів. А в такому невеличкому містечку, як Словʼянськ, тисячі людей хочуть подарувати їм овації — за виступ, за сміливість, за захист країни.
Єлизавета Гончарова, «Тиждень.UA»
