Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Сімдесят п’ять років тому, в жовтні 1944-го, останній німецький солдат залишив українську землю. За визволення України життями заплатили сотні тисяч бійців і командирів колишньої Червоної армії, більшість із яких були етнічними українцями.
Намагаючись викривити історію Другої світової війни, Кремль усіляко затирає і цей факт. Він продовжує стверджувати, начебто перемоги можна було добитися і без нас. А те, що Україна стала тим стратегічним буфером, який прийняв на себе перший удар нацистів і затримав їхнє просування, давши шанс Сталіну оговтатись, — для нього не аргумент. Не є для нього аргументом навіть ще радянська статистика: третину людських втрат СРСР у війні становили українці. Тобто сучасна Росія старанно доточує до багатовікової стрічки геноциду українського народу свою підлу частку. Втім, є історичні факти, задокументовані спогади яких не спростуєш…
«Перетопимо хохлів у Дніпрі!»
Колишній керманич СРСР, а в роки війни член військової ради фронту Микита Хрущов у своїх мемуарах описував таке.
«На одному із засідань військової ради 1-го Українського фронту — перед форсуванням Дніпра — зайшла мова, що робити з 400-ма тисячами українських новобранців, яким не вистачало військових одностроїв. Вислухавши з цього приводу підлеглих, „маршал перемоги“ Георгій Жуков сказав:
‒ Нехай воюють у тім, у чім прийшли…
Постало питання і про озброєння людей. Автоматами. Така пропозиція викликала у Жукова лють.
‒ Ніяких автоматів, ‒ розпорядився він. — Вистачить і трилінійок (гвинтівки зразка…1891 року. — Авт.). Якщо до їхніх рук потраплять автомати, вони переб’ють своїх і чкурнуть додому…
Але заступник командувача фронтом генерал Олександр Кулешов доповів, що на армійських складах є лише 100 тисяч трилінійок. На що зі свого боку командувач Білоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський запропонував просити Москву допомогти з озброєнням.
‒ Навіщо ми ламаємо голови над такими дрібницями? — відповів Жуков. — Для чого озброювати і обмундировувати цих хохлів? Вони ж зрадники. І чим більше в Дніпрі їх потопимо, тим краще для них самих: менше на Колиму поїде після війни».
«Коли згадую ті дні, стає моторошно…»
Андрій Анатолійович Новосад, який дожив до ста років, війну закінчив у Берліні. Додому повернувся з орденом Червоної зірки і медаллю «За відвагу». Він розповідав:
«Через стрімкий наступ Вермахту мене і більшість односельчан у 1941-му до війська взяти не встигли. Партизанів у нашому районі не було, відтак ми, як потім сказали офіцери СМЕРШу, „відсиджувалися по теплих хатах“. А влітку 1944-го у наше село увійшов піхотний полк Червоної армії. Буквально за кілька днів ми стали його бійцями.
Так, як чинили з нами, українцями, призваними з окупованої території, могли чинити лише звірі з людським обличчям. Практично всі ми не мали навіть елементарних навичок поводження зі зброєю. Але наші командири сказали, що воювати треба вчитись у реальних боях.
У першому ж „реальному“ нас виставили проти німецьких „Тигрів“, озброївши лише трилінійками. Тож більше половини роти загинуло під гусеницями. Те ж повторилося й у форсуванні Дніпра. З нашого підрозділу, який нараховував понад 100 осіб, уціліли лише вісім!»
«У перший бій ми йшли, озброєні… цеглинами»
Письменник-фронтовик Анатолій Дімаров із цього приводу писав:
«Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. І спершу погнали нас на німецькі кулемети… з половинками цеглинок! То справжній другий геноцид проти українців був!
Ми були не обмундировані, неозброєні. Перед тим нас гнали цілий день морозом лютим, й пригнали у зруйноване дощенту містечко. Видали половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу — ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й вибивати його звідти цеглинами. А німці хай думають, що то гранати!
Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав… Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках…»
Замість післямови
На Українську землю Червона армія повернулася знекровленою, втративши мільйони бійців. А тут, в Україні, на неї чекав величезний резерв. Адже на окупованих теренах лишались мільйони чоловіків і підлітків.
Їх і загрібали. За офіційними даними лише 1-й Український фронт поповнився двома мільйонами новобранців. Їх, ненавчених та необстріляних, першими кидали в найстрашніші м`ясорубки.
Тож кожен метр визволених земель України политий саме українською кров`ю!
