Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність України. Мине 23 роки і «братня» Росія піде на нас війною. А тисячі українців візьмуться за зброю і захищатимуть рідну землю від нечисті, що повзтиме на неї, як сарана на поля. Напередодні 30-річчя проголошення суверенної Української держави кореспондент АрміяInform запитав тих, хто знає про війну не лише з книг і кінофільмів, що для них означає цей день і які почуття переповнюють.
Ігор Бизган, підполковник запасу, ветеран АТО:
«Тридцять років тому збулися мрії мільйонів українців, які протягом століть не мали власної держави і не почувалися господарями на своїй, Богом даній, землі. Я ж особисто скажу так: 24 серпня вся наша країна відзначає найвеличніше свято. Ось вже сьомий рік суверенну Українську державу захищають тисячі українців.
Мені теж довелося бути учасником тих трагічних подій, що відбуваються на сході: я обіймав посаду заступника командира батальйону. Загалом через горнило цієї неоголошеної війни пройшли сотні тисяч синів і доньок України, з яких чимало склали свої молоді голови: таку ціну платимо за право бути, нарешті, господарями на своїй землі. Я щиро вірю, що перемога, як казали багато років тому наші діди-фронтовики, буде за нами. І ми відзначатимемо ще не одну річницю з дня проголошення НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, де почуватимемося вільно і затишно. Адже, як писав великий Тарас Шевченко, у своїй хаті своя правда, своя воля. Слава Україні!..»
Володимир Щеглов, волонтер, полковник у відставці:
«У 1991 році, коли наш парламент проголосив Незалежність України, я подумав: слава Богу, матимемо власну державу і українцям не доведеться воювати за тридев`ять земель за чужі інтереси. Та не так сталося, як гадалося: через більш як 20 років війна постукала в наші двері й нам, українцям, довелося воювати на своїй рідній землі. За наші, національні інтереси, за майбутнє своїх дітей і онуків.
Мені не довелося через вік, стан здоров`я захищати Україну від російської навали. Натомість десятки разів бував у районі АТО/ООС як волонтер, виступав перед солдатами й офіцерами. Мій син добровольцем пішов на цю кляту війну, заявивши, що це його земля і він її захищатиме…»
Сергій Гуссіді, старший лейтенант запасу, викладач предмета «Захист України»:
«Наші діди і прадіди, які воювали на фронтах Другої світової, і гадки, мабуть, не мали, що майже через 70 років за зброю доведеться взятися і їхнім онукам та правнукам. Але сталося те, що сталося. Особисто мені довелося захищати Донецький аеропорт і своєю приналежністю до кіборгів неабияк пишаюся.
Усі, хто там побував, захищали – як на мене – не стільки ДАП, як всю Україну, на тривалий час перетворивши цей аеропорт у справжню фортецю. Сьогодні я намагаюся прищепити своїм підопічним любов до України, хочу, щоб вони виросли справжніми синами своєї Батьківщини, готовими будь-якої миті стати на її захист».
Олександр Славко, сержант запасу:
«До війська я потрапив у березні 2014-го – за першою хвилею мобілізації. Служити випало в підрозділі, на озброєнні якого знаходилася грізна зброя – системи залпового вогню «Ураган». Тож час від часу ми добряче пригощали ворога, що прийшов на нашу землю. Моє ставлення до 24 серпня? Ну як я можу ставитись до цього дня, якщо я, українець, живу на цій землі, тут живуть мої діти, моя дружина? Щоб уникнути пишномовних слів, відповім так: ставлюся так, як повинен ставитись кожен, хто почувається українцем не за паспортом, а є ним за духом, покликанням, хто в тяжку і грізну годину для своєї крани готовий підставити їй плече допомоги».
Павло Красноок, сержант медичної служби запасу:
«Я практично є ровесником нашої незалежності. Сьогодні путінські пропагандисти кажуть, що Україна як держава не відбулася. При цьому натякають на чвари між політиками, зокрема і в парламенті, вуличну штовханину між мітингувальниками і правоохоронцями. При цьому вихваляються, мовляв, а в Росії все тихо і спокійно. На це можна сказати так: у болоті теж все тихо. Хіба що очерет шумить інколи…
Ви знаєте, там, на фронті, куди я потрапив навесні 2014-го, я зрозумів, як я люблю сою Україну. Можливо, це тому, що життя там могло обірватися будь-якої миті, але це було дійсно так. І я готовий знову воювати за свою Україну, свою землю, де живу я і моя родина».
Бліцопитування провів Сергій Зятьєв
