Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Нині відбувається виведення підрозділів збройних сил США з Афганістану, яке за планом має завершитися до 31 серпня 2021 року. Підсумки двадцятирічної присутності американського контингенту на території цієї держави викликають багато спекуляцій на тему її успішності, прогнозування майбутнього Афганістану та визначення пріоритетів політики США в сучасних умовах. На думку старшого наукового співробітника Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) Миколи Замікули, для України ситуація в Афганістані цікава з точки зору висновків та уроків стосовно підходу Вашингтона до підтримки партнерів та реалізації безпекової політики.
Саме ці питання розглядаються в аналітичний доповіді «Щодо завершення американської кампанії в Афганістані: уроки для України», підготовленій у відділі зовнішньої політики центру зовнішньополітичних досліджень НІСД.
Вторгнення США та їхніх союзників в Афганістан розпочалося з операції «Нескорена свобода» (7 жовтня 2001 – 31 грудня 2014 року) як відповідь на терористичні атаки 11 вересня.
Американський уряд побачив перспективу в такому ударі, що дозволить досягти швидких та відчутних успіхів, а також невідкладно продемонструвати переконливу перемогу над ворогом, аби заспокоїти власне суспільство та партнерів після приголомшливої атаки «Аль-Каїди». Серед інших цілей афганської операції були: доведення світовій спільноті непохитності американського глобального лідерства, знищення створеної під патронатом талібів бази міжнародного тероризму, покращення безпекового клімату та стримування розповсюдження ісламського тероризму у регіоні.
Успіхи та невдачі афганської кампанії США і НАТО
З воєнної точки зору американська кампанія мала успіх. Протягом жовтня-грудня 2001 року основна частина території держави була звільнена від талібів: бойовики були змушені відступити у важкодоступні райони, де протягом наступних років США та їхні союзники провели проти них кілька операцій. Фактично, військові та інформаційні завдання вторгнення були виконані в найкоротші терміни.
Натомість поставлені політичні цілі з модернізації та демократизації Афганістану, спрямовані на його перетворення з «неспроможної» на ефективну державу, не були досягнуті, попри активні зусилля з підтримки реформ та відбудови інфраструктури, значні обсяги допомоги, надані Сполученими Штатами та їхніми союзниками в рамках місії ISAF. Причинами цього Микола Замікула називає:
- помилкові сподівання на глибинну трансформацію держави, яка перебуває у стадії родових-феодальних відносин із пануванням традиційних консервативних поглядів;
- неефективність та слабкість новосформованої системи державного управління через корумпованість місцевих лідерів та недостатнє врахування спеціалістів-технократів із західною освітою афганських реалій;
- зацікавленість окремих сил у гальмуванні модернізації Афганістану – транскордонних злочинних наркоугруповань, Пакистану як союзника США, який натомість підтримує афганських ісламістів, Москви – на тлі загострення глобального протистояння з Вашингтоном та інше.
Усе це спричинило негативне ставлення до операції із різних боків. Зокрема, недостатня ефективність місцевої влади відкривала додаткові можливості для виступів антиурядових сил – насамперед талібів, які наприкінці 2000 років продовжили боротьбу партизансько-диверсійними методами. Це стало окремим безпековим викликом, в боротьбі з яким США насамперед робили ставку на створення боєздатної афганської армії. На перших етапах вони фактично перебрали на себе функцію із забезпечення стабільності в державі – але це було тимчасове рішення, необхідне для виграшу часу на підготовку безпекового блоку Афганістану.
Саме час завершення розбудови ефективної афганської армії називався кінцевим терміном перебування американських військ у країні. Формально, враховуючи надані матеріальні ресурси та кількісні показники боєздатності афганської армії, про виконання поставлених завдань можна було говорити вже на початку 2010 років. Проте раціональна неупереджена характеристика потенціалу афганської армії вказувала, що вона не здатна виконувати обов’язки без належної підтримки з боку союзницьких контингентів, що загрожувало перетворити місію на постійну.
Політичні інтереси проти воєнної необхідності
Незрозумілість для американського суспільства цілей такої операції, яка супроводжувалася відчутними матеріальними і людськими втратами, викликала значне зниження її популярності. Тож необхідність поступового згортання військової присутності в Центральній Азії стала зрозумілою для американської влади вже за часів президентства Барака Обами, під час першого терміну якого Афганістан ще був своєрідним доказом готовності нової адміністрації до боротьби з тероризмом.
У 2013 році контроль за безпековою ситуацією в державі було передано афганським силам, а вже у 2015-му місії США та НАТО в Афганістані були переформатовані: кількість американських військ скоротилася приблизно зі 100 тисяч до десяти, а пріоритети змістилися з підтримки безпеки до виконання дорадчих та тренувальних функцій. Утім, за умов активізації талібів та недостатньої ефективності афганських силовиків, процес остаточного згортання військової присутності США в Центральній Азії розтягнувся на роки. Відтак загострилася суперечність між політичними інтересами (швидке завершення операції) та воєнною необхідністю (загроза від поспішного виведення контингенту).
Нова адміністрація Дональда Трампа радикально не змінила підходи до операції, лише неочікувано збільшила контингент восени 2017 року – очевидно, під тиском безпекових радників. Але згодом Білий дім продовжив пошуки шляхів остаточного виведення військ із найменшими іміджевими втратами.
Після тривалих та обережних переговорів з представниками Талібану 29 лютого 2020 року укладені домовленості, згідно з якими сили союзників мають залишити Афганістан до травня 2021 року в обмін на гарантії талібів щодо деескалації та участі в мирному діалозі з Кабулом.
Наступний очільник Білого дому ДжоБайден лише скорегував терміни виведення військ: спочатку завершення процесу присвятили 11 вересня 2021-го – двадцятиліття терористичних атак, потім остаточним терміном назвали 31 серпня.
Реалізація виводу американських військ
На думку експерта НІСД, на цей момент основними причинами виведення американського контингенту з Афганістану є раціональна оцінка Америкою безпекових загроз та власних ресурсів (переорієнтування на стримування Китаю), непопулярність конфлікту та негативне ставлення до інтервенцій в американському суспільстві, відсутність чітких цілей перебування військ в Афганістані, досягнення яких могло б встановити зрозумілий дедлайн для розміщення контингенту (критерії перемоги).
Сам процес виведення контингенту реалізовується поступово. Протягом травня-червня 2021 року Афганістан залишила більшість контингентів країн-членів НАТО. Американська присутність також скорочується до мінімального рівня. Важливою подією в цьому процесі стало виведення військ з авіабази Баграм 1 липня. Зважаючи на динаміку процесу, цілком очікуваним є остаточна реалізація плану до кінця літа. Вашингтон планує залишити тільки 650 військових для охорони власного дипломатичного представництва. Також можливе продовження місії турецьких збройних сил з охорони аеропорту в Кабулі. Очевидно, в державі залишиться частина контрактників, які працюють на приватні американські компанії та афганські збройні сили.
Проблеми згортання американської присутності в Афганістані
Варто зауважити, що на тлі виведення американських військ безпекова ситуація в Афганістані загострюється. Таліби останні кілька місяців ведуть активні наступальні дії, в результаті чого встановили формальний контроль над понад 85% територій держави в сільській місцевості. Урядові сили концентруються у великих містах, контролюючи центри провінцій. Також вони контролюють стратегічні ділянки державного кордону з Пакистаном, Таджикистаном та Туркменістаном. Саме це змусило російську владу провести кілька зустрічей з представниками руху «Талібан» (остання відбулася у 9 липня 2021 року) стосовно гарантій щодо непорушності південних кордонів Таджикистану. Проте цілком ймовірно, що зазначені домовленості лише відтерміновують подальше просування талібів у Таджикистан та Киргизстан.
Песимістичною залишається оцінка ситуації в «постамериканському»: червневі прогнози ЦРУ пророкують центральному уряду держави поразку протягом пів року, а керівник Центрального командування збройних сил США впевнений, що повернення влади талібів означатиме відновлення в державі середньовічних стандартів.
Попри це, питання збереження американської військової присутності в Афганістані наразі не розглядається. Виконуючи свої союзницькі зобов’язання, США сьогодні лише надають повітряну підтримку силам афганської національної армії. Також започатковано програму евакуації жителів Афганістану, які працювали на США – превентивна міра на випадок поразки центрального уряду.
Відмінності між процесами виводу військових контингентів
Порівнюючи нинішній процес зі згортанням американської присутності у В’єтнамі (початок 1970-х) та відступом радянського контингенту з Афганістану (кінець 1980-х), Микола Замікула підкреслю деякі відмінності:
- на підготовчих кроках до виведення контингенту СРСР формалізував цей процес із зовнішніми силами, які надавали підтримку афганським бойовикам (Женевський протокол 1988 року), натомість США укладали домовленість з безпосереднім супротивником – талібами (угода в Досі 2020 року);
- таліби, на відміну від моджахедів кінця 1980-х, не здійснюють силового тиску на американські сили під час їхнього виведення, розглядаючи сам процес евакуації контингенту як перемогу та концентруючись на протидії силам афганського уряду;
- американці змушені покладатися на авіаційний компонент логістичного забезпечення процесів виведення військ, тоді як СРСР мав сухопутний кордон з Афганістаном;
- основна частина американських військ залишила державу ще у 2013-2015 роках, а радянський контингент станом на 1988 рік перебував у повній силі (до 100 тис. осіб), яка мала бути виведена з Афганістану за обмежений термін, що з технічної точки зору ускладнювало здійснення актуальних маневрів.
Висновки для України
Як пише Микола Замікула, для України ситуація в Афганістані цікава з точки зору висновків та уроків стосовно підходу Вашингтона до підтримки партнерів та реалізації безпекової політики:
- остаточне виведення американського контингенту з Афганістану ілюструє раціоналізацію американської зовнішньої політики в умовах загострення боротьби за глобальне лідерство, яке вимагає переоцінки наявних ресурсів та корегування пріоритетів у бік протидії амбіціям КНР;
- американське суспільство незадоволене інтервенціоністською зовнішньою політикою, особливо щодо операцій, які не мають чіткої цілі, досягнення якої можна прив’язати до конкретних термінів та оцінок;
- Сполучені Штати отримали негативний досвід неефективності місцевої еліти при реалізації програми допомоги та модернізації Афганістану, що спричиняє особливо прискіпливе ставлення до негативних внутрішніх трендів розвитку країн-партнерів, які розраховують на допомогу Вашингтона;
- укладання домовленостей з талібами засвідчує гнучкість США щодо дипломатичного забезпечення власних інтересів, зокрема – можливість нехтування позицією партнерів та діалогу з силами, які виступають каталізатором регіональної дестабілізації (РФ тощо) задля потенційної деескалації ситуації в зоні конфлікту;
- потенційна загроза падіння центрального афганського уряду після виведення американських військ підтверджує тезу про хибність покладання виключно на допомогу Вашингтона як на гарантію безпеки за умов нехтування власним оборонним потенціалом. При цьому навіть статус Основного союзника поза НАТО не гарантує безпеку партнерам США у випадку, якщо вони самі не докладатимуть необхідних зусиль для розвитку національного безпекового сектору.
Підготував Олександр Козубенко
