Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Досить непересічною є історія журналіста (тепер уже цивільного), роботу якого за воєнною тематикою відзначив міністр оборони. Послухавши біографію й історію якого, стає зрозуміло — чому.
Олександр Махов — корінний луганчанин, який у дитинстві і юності розмовляв російською, дивився здебільшого російське телебачення. Проте після того, як побачив прихід «русского мира» в його рідне місто (захоплення ОДА, знущання над людьми), узяв до рук зброю і пішов до лав ЗСУ проганяти непроханих «гостей». Потоптавши окопи, відчувши несприйняття свого вибору половиною найближчих, але цілком зросійщених родичів, Олександр зрозумів: не менш важливою у цій гібридній війні з РФ є інформаційна боротьба. Боротьба за свідомість і адекватне сприйняття людьми того, що насправді відбувається. Хто є друг, а хто несе лише смерть і руїну на нашу землю.
Нині Олександр продовжує бувати на передовій, розповідає українцям і світові про російську агресію. Для АрміяInform він оповів про події весни 2014-го, роки служби в армії та специфіку роботи цивільного воєнкора.
«Російське вторгнення в Луганську заставу 2014 році. Тоді саме працював спецкором на телеканалі «Україна». І так звану «русскую весну» бачив на власні очі. Бачив, як захоплювали міськраду, будівлю СБУ, обладміністрацію, інші адмінбудівлі. Бачив, як із міста вимушено втікала українська влада, як його полишила тодішня міліція. Чи не єдиними, хто дав бій окупантам в Луганську, були прикордонники. Я до останнього продовжував відкрито працювати як журналіст українського телеканалу. Навіть коли робити це стало небезпечно. Тоді вже проукраїнськи налаштованих людей російські прибічники і найманці тягали на підвал та катували. Багато хто з моїх знайомих, незгодних з тим, що коїться, виїхав з міста. Я поїхав з Луганська на початку червня 2014-го одним із останніх потягів і відтоді не повертався.
Уся моя рідня підтримала окупацію. Мама, тато живуть у Луганську. Рідна сестра — в Росії. Знаю, що вони голосували на референдумі за «ЛНР». А вітчим навіть воював на боці фейкової «ДНР» у Дебальцевому…
Мене часто запитують: чому я, на відміну від них, зробив інший вибір. До 2014-го я не був аж таким яскравим патріотом України. Я мешкав у російськомовному регіоні, розвернутому в бік Росії, до 28 років. Але настав час— і я побачив несправедливість та зло. Я не хотів бути на їхньому боці, а прагнув жити у вільній і незалежній Україні. І аж ніяк не бажав відділення Луганщини від України і приєднання її до Росії. Вважав тоді і зараз переконаний, що це велика помилка й трагедія…
Я хотів жити у вільній і незалежній Україні. І аж ніяк не бажав відділення Луганщини від України і приєднання її до Росії. Я вважав тоді і зараз переконаний, що це велика помилка й трагедія…
… На війну вперше поїхав як журналіст уже в серпні 2014-го. Десь у той час разом із оператором і водієм потрапив під мінометний обстріл. Ми прибули знімати репортаж на позицію українських військових у Талаківці під Маріуполем. Її почали обстрілювати зі 120-мм мінометів. Щільний обстріл тривав півгодини. І був такої потужності, що я вперше чітко на цій війні зрозумів, що можемо загинути. Потім було багато різних випадків. Так, торік на наше авто неподалік Мар’їнки бойовики скинули ВОГ із безпілотника. У машині зі мною були водій, оператор і пресофіцер бригади. Граната впала десь за 5 метрів, і нам пощастило, що не встигли вийти з авто, яке посікло осколками. Ми залишились неушкодженими…
Працюючи кореспондентом на війні, у якийсь момент вирішив, що недостатньо просто їздити на передову знімати сюжети. Хотілося допомогти хлопцям фізично. Хоча до війни до армії стосунку не мав. Строкову не служив. А автомат побачив уперше в «учебці».
Тож у 2015-му добровільно мобілізувався до лав Збройних Сил. Це збіглося з 6-ю хвилею мобілізації. У Десні пройшов вишкіл, потім 6 місяців — фронт. Далі ще ротація — під Кримом охороняли радіовежу і тренувалися на полігоні «Широкий Лан».
Загалом відслужив 14 місяців у 57-й окремій мотопіхотній бригаді. Спочатку був навідником ЗУ-23-2, потім кулеметником. Стояли під Горлівкою — у Зайцевому та Майорську. Там я відчув, що таке солдатське життя, не тільки знімаючи репортажі. Я знаю, що таке жити в бліндажі, рити окопи, брати участь у боях і втрачати побратимів…
Після демобілізації повернувся в журналістику, але продовжую їздити на Донбас. Третину часу проводжу на фронті як журналіст. Наші пресротації тривають по два тижні щомісяця. Тому я є свідком більшості основних подій, які відбуваються на передовій. Намагаюся робити свій невеличкий внесок у боротьбу з агресором.
Головне моє порівняння: коли буваю на фронті як журналіст, однак почуваюся захищеним, бо розумію, що навряд ворог стрілятиме по мені. Так, я усвідомлюю, що можливе все, і під час обстрілу можу загинути, але вірогідність все ж таки нижча, ніж тоді, як був солдатом. Тоді я зрозумів: під час обстрілу хочуть убити мене. Що кулі летять саме по мені. Тому, якщо не стріляти у відповідь, точно можна загинути. Це зрозумів після першого бою…
«Я вірю в те, що Україна переможе окупанта. І я, та тисячі інших людей зможемо повернутися до рідних домівок».
Війна для мене стала особистою історією. Рідне місто в окупації. Я сам був солдатом і нині їжджу на фронт. І вірю, що Україна переможе окупанта. І я та тисячі інших людей зможемо повернутися до рідних домівок. Вірю, що ворога покарають у міжнародних судах за воєнні злочини. Навіть якщо це станеться за кілька років чи десятиліть. Зло буде покаране! На війні я знайшов багато нових і справжніх друзів. Дуже пишаюся, що воював пліч-о-пліч з крутими хлопцями та дівчатами. Вдячний кожному солдату, який, тримаючи зброю, захищає українців на фронті. Вірю в те, що перемога буде за нами!».
