Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Ставлення до майбутнього та власної долі формується з юнацьких років як суб’єктивні світоглядні переконання. Є когорта людей, для яких сенс життя — поліпшення простору навколо: у рідному місті, районі, цілій країні. Таку рису називають пасіонарністю. Щира емпатія й переконана самовідданість втілюються в усвідомлені вчинки, трансформуються у невідступність у розв’язанні спільних, а не особистих питань і проблем. Відповідальність формує потужну дисциплінованість та ідейну орієнтованість на бездоганне виконання загальної справи.
Здається, такі люди існують усюди.
— Я постановив: щойно доньці виповниться три роки, піду воювати, — каже піхотинець ЗСУ, волонтер, а нині доброволець Іван Швая з позивним «Бас». — Проте на триріччя дитини був уже на Світлодарській дузі.
До буремних подій, що назавжди змінили життя країни, чоловік працював у проєктному й кадровому менеджменті та присвячував себе активній громадській діяльності.
— Тривалий час я брав участь у проєкті «Let’s do it, Ukraine», заснував фестиваль «ЧистоFest». З однодумцями організовував акції прибирання по всій Україні — координував заходи, що проходили паралельно в усіх областях. Крім цього, грав у музичному гурті на бас-гітарі та влаштовував концерти. До речі, звідси й позивний, — пояснює воїн. — Пізніше займався журналістикою, яка сильно змінила сприйняття реальності, вів інтернет-видання «Костопіль.інфо».
Волонтерство — справа честі
Хоч Іван не був прихильником асоціації з ЄС, паралельно з висвітленням подій на Рівненщині їздив на Майдан як фотокореспондент.
— Коли відбулося побиття студентів, вкотре підтвердилося, що у країні свавілля. Треба боротися за свободу всередині держави. На той момент був членом громадської організації «Фундація регіональних ініціатив». Обмірковуючи історичні прецеденти, ми переконалися, що рушійною силою будь-якої революції завжди є студентство. Тож вирішили скоординуватися зі всіма вишами й за добу вивели молодь на протест. Тоді стало ясно, що вплинути на ситуацію за бажання спроможний кожен, — розповідає «Бас».
Остаточне усвідомлення початку війни для Івана відбулося з анексією Криму.
— Хоча те, що Росія нападе, я розумів ще в юності, — відзначає захисник. — Строкову я відслужив ще у 2003-2005 роках у львівському прикордонному загоні, тож у військкоматі записався одразу. Був у першій сотні списку охочих. Проте виклику так і не дочекався. Зідзвонилися з моїм другом з Майдану й постановили, що треба збирати допомогу українським захисникам. Не було різниці — добровольці, нацгвардійці або армійці, — висловлює тодішню позицію волонтер. — Поруч нас — Рівненський полігон, тож треба годувати й одягати новобранців і мобілізованих, допомагати механізованим підрозділам реманентом. А вже взимку 2014 року ми вперше здійснили волонтерську поїздку на фронт, у Дебальцеве.
Перша ротація тривала місяців сім
Коли стало зрозуміло, що швидкого варіанта розв’язання конфлікту немає, Іван долучився до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор».
— Коли підросла доня, стримувальних чинників поменшало, до того ж добровольцям, з якими проходив вишкіл, пропонували укласти контракт. Так у вересні 2016-го у складі механізованої бригади імені Івана Мазепи я опинився на позиції «Бутон», — констатує військовий.
У середовище війни він інтегрувався швидко.
— Я приїхав, бо була потреба, — сформулював мотивацію «Бас». — Все просто й логічно, зайві емоції не бентежили. Якось отримав завдання коригувати вогонь БМП. Для цього поліз на затінену частину даху будинку, торцеву частину якого вже пошкодили обстріли. Напевно, бінокль віддзеркалив сонце, і за хвилин 15 по мені почали бити калібром 12,7 мм. Завдання я виконав, хоча побратими казали, що покриття буквально «розбирали» на друзки.
Під час бою за ліс у грудні 2016 року, коли між українцями й російсько-терористичними угрупованнями відбувалися повноцінні артилерійські дуелі, Іван Швая чергував на позиції «Палуба», з якої спостерігав за технікою, що рвалася на передову, і слухав радіоефір.
— Вороги шукали нашу батарею, стали пристрілюватися 152-м калібром. Я ніс від мінометників зарядку для рації й щойно підійшов до перехрестя, як у метрах 70 від мене падає снаряд. Урятувало те, що розірвався він у землі, — пригадує воїн. — Я розпластався і «зірочкою» поповз у бліндаж.
«Це укропи, всім лежати!»
Батальйон «Донбас-Україна», в якому воював Іван, у травні 2018 року під селищем Травневе біля Горлівки відзначився взяттям одразу трьох полонених.
— Зібрали добровольців. Я зголосився серед них. Доповіли деталі. За дві години вчотирьох вирушили у бік неприятеля. Здолали кілометр відстані, проникли між позиціями противника й підповзли до потрібного нам опорного пункту. Запланували дочекатися 21:00, аби вони відзвітували, що на їхній позиції спокійно. Однак минуло п’ять хвилин по дев’ятій, десять, двадцять, а ці мовчать. Ми вирішили прокрастися з двох боків. Удали, що прибігли з їхнього штабу й російською мовою почали кричати, що не можемо вийти з ними на зв’язок. «Ми вже вислали групу, думали, що вас усіх перебили!». Засвітлюємо їм обличчя ліхтарями, не показуючи себе. Вони розгубилися, відповіли, що не мають рацій, тільки тапік. Чуємо від них запах алкоголю. Старший, помічаючи пляшку спиртного, дужче: «Ах, ви тут ще й бухаєте!». За цей час ми розподілилися за кожним бойовиком, з боків і зі спини. Командир групи вигукнув: «Це укропи, всім лежати!», і ми силоміць повалили їх на землю. Далі вивели на власні позиції й передали контррозвідці, — підсумовує воїн. — Це були місцеві «контрактники» із зарплатнею 15 тисяч російських рублів.
Страх в екстрених моментах зусиллям волі фронтовики наче відкладають на потім, але повертається він пізніше. До того ж нашаровується на тяжкість від втрати друзів, які тривалий час воювали поруч.
Закінчивши службу на контракті, у тому ж році Іван Швая повернувся у «Правий сектор», з яким виїжджає на ротації досі.
— Війна має закінчитися тільки нашою перемогою. Від Криму теж ніхто не відмовляється. Ми терпимо втрати, але маємо витримати. В тилу аналогічно — безліч роботи, — звертає увагу Іван. — Ми повинні займатися військово-патріотичним вихованням, називати вулиці не лише іменами, а й позивними своїх героїв, аби люди не сприймали байдуже їхній жертовний подвиг.
Сила українців полягає в єдності та усвідомленні своїх цілей. Перемога потребує тривалих зусиль і роботи — над собою й ближнім, у цей момент і щодня. Тил і фронт — нерозривні. Війна не є локальним явищем. Вона всеохопна. Її союзники — зневіра і розпач, безвідповідальність і байдужість. Ментальна зануреність у контекст війни визначає позицію окремого індивіда. Особистості, які осягають концепт протистояння в усій його масштабності, складають вістря боротьби. Битва триває — і опонент не воліє здаватися. Аби стратегічна ініціатива перейшла на бік України — лепту своїх сил має докласти більшість. Але спершу вона мусить це зрозуміти.
