Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Гірський штурмовик Михайло «Дуб» на війні з 2014-го. Як прийшов за мобілізацією до новоствореного батальйону бригади «Закарпатський легіон», так і досі тут служить. За його плечима — 4 ротації. Був стрільцем, снайпером, кулеметником…
Бойовий шлях Михайла розпочався з Приазов’я. Новостворений підрозділ, де переважно були мобілізовані, кинули на оборону зенітно-ракетних та радіотехнічних підрозділів неподалік щойно визволеного Маріуполя. У той час на сході країни інтенсивно нарощувалось угруповання військ ППО. Зенітні ракетні комплекси та станції радіолокаційної розвідки розгортали поблизу визволених міст і скупчень військ. Українська армія активно просувалася, визволяючи захоплені території, відтісняла російські окупаційні сили до кордону з РФ.
— Ми чітко розуміли, наскільки важливе завдання перед нами стояло. ППО боронила повітряні рубежі, а ми охороняли їх. Несли службу на оборонних позиціях, заступали в секрети, вираховували колаборантів серед місцевих… Робили все можливе, аби убезпечити захисників нашого неба. Ніхто з нас не мав права на помилку. Адже суцільної лінії фронту, як такої, не існувало. Відтак загроза проникнення ворожих диверсійно-розвідувальних груп була більш ніж реальною. Особливо після 23 серпня, коли частини російської регулярної армії перетнули кордон і пішли в наступ.
«Дуб» розповідає, що система оповіщення і оборона позицій були добре організовані, а дії особового складу — відпрацьовані до автоматизму. Найважче було виявити рух противника. Ворожі ДРГ пересувались у темну пору доби, вміло використовували особливості рельєфу, погодні явища на кшталт дощу чи туману. На той час гостро бракувало тепловізорів і засобів зв’язку. Та попри це, українські воїни не допустили жодного випадку проникнення диверсантів. Успішно виявляли та відбивали всі напади.
— Найбільше запам’ятався один випадок. Я якраз заступив у секрет із побратимом. Ми мали спостерігати за старою дорогою, що заросла «зеленкою». Це був кінець вересня. Пізній вечір. Надворі — злива, сильний вітер. Блиснула блискавка, і мій товариш побачив попереду на дорозі рух. Ми почали пильно вдивлятись у темряву. Ще одна блискавка — диверсанти були вже зовсім близько і рухались на нас. Зі зброї ми мали лише автомати, по два БК на кожного й кілька гранат. Вибору не було. Довелося розкрити себе й відкрити вогонь. Зав’язався бій. Із сусідньої лісосмуги по нас застрочив кулеметник, прикриваючи групу. За кілька хвилин нас підтримали хлопці з оборонних позицій. ДШК косив лісосмугу, по ДРГ запрацював «покемон». Ще одна блискавка — диверсанти відступали, тягнучи на собі поранених…
Після демобілізації Михайло повернувся до рідного Рахова. Утім, вдома довго не затримався. Невеликий відпочинок, військкомат, контракт — і знову на передову до побратимів. Новотроїцьке, Гранітне, Широкине… Воїн каже, що за час війни ще не було жодної ротації, яка би минула без вогневих контактів із ворогом. Усі домовленості, перемир’я, режими припинення вогню РФ традиційно ігнорує, постійно провокує на ескалацію.
— Ми готові до цього. Кожну ротацію за першої ж нагоди намагаємося провчити ворога. Б’ємо потужно і точно, аби більш не хотілося нас дратувати. Але в них ротації коротші, ніж у нас. Тож доводиться регулярно повторювати науку, давати по зубах новоприбулим бойовикам.
«Дуб» каже, що останнім часом окупанти притихли. Однак спостерігається постійний рух техніки. До ворожих позицій — кількасот метрів, можна добре роздивитися, що там у них відбувається. Підвозять ящики з боєприпасами, будівельні матеріали, продовольство, людей на ротацію.
— Ми, звісно, відповідаємо на обстріли ворожої артилерії, але хотілося б працювати на випередження. Ми ж на своїй землі. Мусимо визволити її від окупантів. А перемир’я повинні просити вороги, аби забрати з поля бою своїх поранених і вбитих!
