«Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий…
Коли харків’янка Роза на псевдо «Фенікс» побачила, що державі загрожує серйозна небезпека, одразу сприйняла це як особисту образу, посягання на своє – стареньких батьків, синів, власну оселю… Тож і думка про службу у війську не забарилась. Та й чоловік-військовослужбовець підтримав, чесно сказавши, що медики у бойових бригадах – на вагу золота.
До війни жінка працювала і в операційному відділенні Харківського онкологічного центру, і у місцевому шпиталі, тож і тактична медицина її не лякала.
– Перша ротація виявилась досить спекотною, – ділиться Роза. – Ніколи не забуду своє бойове хрещення – мінометний обстріл, під час якого загинув найкращий товариш… Евакуація «200» – це завжди важко. Та того дня моє життя буквально розділилось на «до» та «після». І потім було чимало небезпечних моментів – і евакуації, і порятунок хлопців, та саме день загибелі побратима, не забуду ніколи. Траплялись і одночасні поранення груп військовослужбовців. Одного разу ворог ПТУРом улучив у наших розвідників, одразу п’ятеро хлопців були у вкрай важкому стані з осколковими пораненнями, втратою кінцівок… У такі моменти найважче моментально абстрагуватись і адекватно надавати допомогу.
Нині Роза обіймає посаду старшого бойового медика роти. Каже, що нинішня ротація – відносно спокійна. Та бити байдики ніколи. Поки є трішки часу, жінка з усією серйозністю взялась за навчання побратимів. Кожних два дні проводить хлопцям навчання з тактичної медицини, а потім ще й екзаменує.
– Медик не завжди має змогу опинитись поруч в будь-яку мить, – пояснює жінка. – Тому тренуємось евакуйовувати, надавати першу медичну допомогу, зупиняти кровотечу. Дії мають бути доведені до автоматизму. Спочатку хлопці трішки сердились, що я настільки з ними сувора, та тепер дякують за те, що спуску не даю.
І хоч родині з двох військовослужбовців доводиться непросто, адже вдома ростуть двоє синів, Роза залишати армію не планує. Запевняє, що присяга для неї – не пусті слова, а обов’язок. А, дивлячись на відважних батьків, сини також серйозно почали задумуватись про службу… Є з кого брати приклад!
