Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Кажуть, скільки книг прочитала людина, стільки життів вона прожила. Але інколи розмова з особистістю може нагадувати читання багатотомного твору, сповненого приголомшливими подробицями, які своєю непересічністю перевершують усі фантастичні сюжети.
Злива. Нам назустріч крокує широкоплечий чоловік без парасолі, наче не помічаючи потоків дощу. На здивування, чому ж не прикрити голову, усміхається кутиками вуст і відмахується, мовлячи: «Ми й у двадцятиградусний мороз виживали, нас нічим не злякати». Мимоволі у свідомості вимальовуються картини місць, навіки овіяних легендами, та спогади подій, що стали поворотними у житті України й цілого світу.
Кожне запитання, немов пориви вітру, розкривають сторінки книги життя нашого героя, занурюючи у незвідані подробиці минувшини, про яку маємо честь чути з перших вуст від її свідка і безпосереднього учасника.
Олександр Олександрович Железняков народився у місті Дніпро. Закінчивши школу у Полтаві, рік перед вступом до вищого навчального закладу присвятив навчанню в училищі разом із роботою на «Дніпрошині», де разом із колегами запустив третю чергу заводу. Вступив до Хіміко-технологічного університету, провчившись в якому 5 років, був призначений головним інженером в аварійний цех рідного підприємства з військовою спеціальністю командира взводу радіаційної, хімічної й біологічної розвідки. Це і зіграло ключову роль у подальшій долі Олександра. Восени 1986 року чоловік отримав повістку як військовозобов’язаний. Після проходження медкомісії, вже за кілька днів мобілізовані прибули на збірний пункт у Білу Церкву. Попереду – відрядження туди, де вже пів року чорні очиці спорожнілих хат споглядали на ліквідаторів, подвиг яких втілився у мільйонах врятованих від мученицької смерті життів.
На радіаційній передовій
Спрямували Олександра Олександровича до розвідувального батальйону київської бригади хімічного захисту.
– Перша розвідка припала на 18 листопада 1986 року, – розповідає Олександр Железняков. – Відібрали разом зі мною 6 офіцерів-добровольців і закріпили кожного за власною площею. Попередили: рівень високий, тож ми налаштували дозиметри на найвищу шкалу – до 200 рентгенів. Поставили мене якомога далі від реактора як наймолодшого. Колега-прапорщик стає на ближній половині та називає дозу: «30 рентгенів, 60 рентгенів». Я заміряю на різних ділянках – ДП-5 зашкалює за 200! Єдине місце, де стрілка дозиметра показала менше ніж 200 рентгенів – плита, яка увіткнулася кутом у покрівлю.
Саме перший захід на радіаційну розвідку даху ліквідатор пригадує як поворотний вчинок у житті.
– У таких ситуаціях люди відсіюються. Це своєрідна школа. Ми працювали на станції по 12-14 годин і не встигали спати. Я знепритомнів на п’яту добу, – зауважує, між іншим, чорнобилець. – Наче ро́боти, виконували завдання, поверталися в частину, і на ранок вирушали знов.
Шлях на станцію о зимовій порі Олександр Олександрович згадує, наче пережив це зі своїми солдатами вчора:
– Мороз доходив до -26 градусів. Їхали на станцію в бортовій машині півтори години. Люди в кузові промерзали вщерть! Холод пронизував до кісток і судомив м’язи. Відігрівалися за хвилин 40 – губи не ворушилися і пальці не розтискалися! Проте не було ні застуджених, ні хворих!
Про реакцію організму хімрозвідник каже промовисто:
– Здається, радіація – теж наркотик. Після даху перейшов на дезактивацію приміщень 3 і 4 енергоблоку, а на завершальному етапі – верхніх поверхів АПК-2. На території частини відчував дикі головні болі. Але повертаючись на станцію, чим ближче під’їжджали, тим краще себе почував.
Поруч із гідними
З глибоким пієтетом відгукується про свого командира Григорія Романовича Гольцмана.
– Це велика людина, офіцер. Він не посилав людей – він їх вів. Коли на першому етапі розвідки виявилося, що моя ділянка більш забруднена – підійшов, упевнився, що дозиметр виставлений на останню шкалу, і показник дійсно зашкалює, злегка стиснув рукою моє плече і якийсь час ішов поруч. Піддав себе надмірному опроміненню, щоби молодий лейтенант не запанікував і зберіг спокій.
Таких людей, як там, запевняє Олександр Олександрович, не зустрічав ніде. Наголошує офіцер і на визначній ролі Українського державного хіміко-технологічного університету у подоланні згубного впливу аварії на ЧАЕС:
– Випускники й майже весь чоловічий викладацький склад вишу брали участь у ліквідації, багато хто – по кілька разів. Було би правильно назвати університет іменем Героїв Чорнобиля – це визнання заслуг, гідна нагорода. Наукові спеціалісти працювали на вістрі тодішнього радіаційного фронту. Окрім особистої участі, вони надали цілий блок наукових розробок, рецептур, методів дезактивації техніки, приміщень станції та прилеглих територій.
Крім цього, вважає Олександр Железняков, вулиці й проспекти повинні носити імена рятівників від наслідків однієї з наймасштабніших техногенних катастроф історії.
– Народ, що забув своїх героїв, перестає бути нацією! – констатує Олександр.
Психологічне перевантаження після поліського відрядження залишило по собі потребу зануритися у ментально віддалену від пережитого царину. В цей момент Олександр Олександрович волею випадку потрапляє до заводського піонерського табору ім. Казакевича у кримському селі Пісчане.
– Відпрацював там 19 років під час літніх відпусток. Колектив сформувався напрочуд цікавий. Я рівнявся на цих щирих людей, самовідданих і відповідальних вихователів. Діти реабілітували мене після Чорнобиля.
Назустріч нашестю – у бойові ряди
– Проти Росії Путін провів найкращу агітацію, – зауважує Олександр Олександрович. – Ця країна засвідчила, що вона ворог.
Найбільший шок справило враження від катастрофічної обстановки, що склалася на відтинку фронту, де проти росіян героїчно билися земляки Олександра. У вересні 2014 він вступає в окремий мотопіхотний батальйон «Дніпро-2».
– Визначили мене авіанавідником, фактично, коригувальником, – каже доброволець. – Привезли разом 7 людей, виходить замполіт батальйону і пояснює специфіку роботи: «За вами полюють усі. Завдання – передати координати і унести ноги. Ви готові? Це практично квиток в один кінець».
У строю – сум’яття. Виструнчився серед новобранців Олег Шульга, згодом відомий за виконанням головної ролі фільму «Позивний Бандерас».
– Спитали його, він відповів: «Треба – помремо». Звернулися до мене. Я кажу: «Будемо стояти!» Залишили тільки мене з Олегом. Його розпорядили до першої роти, мене – до другої, поставили командиром взводу, – зазначає Олександр Олександрович. – Батальйон після виходу з Іловайська. Бойовий дух на висоті.
У секторі частина роти зайняла позиції в лісі під Кряківкою, решта – під Трьохізбенкою. Темряву луганських ночей Олександр вивчив навпомацки:
– Коли я вночі обходив пости, не бачив стежок. Рухався за відчуттям рельєфу під ногами. Хлопці впізнавали по кроках.
Як далекоглядний командир, фронтовик не давав своїм солдатам байдикувати:
– Очікування випалює. Солдати повинні займатися постійними справами – облаштовувати позиції й шляхи сполучення, заповнювати піском мішки і ящики та посилювати ними укріплення, перевіряти боєзапас тощо. Я розумів, що від мого рішення залежатиме життя побратимів, і найбільше боявся прийняти неправильне рішення.
На війні людина знаходиться в іншій ціннісній парадигмі.
– Там живеш в іншому світі, – говорить підполковник Железняков, – Де існує взаємовиручка, більш чисті й відкриті взаємини. Витягуєш сусіда, бо якщо не врятуєш його сьогодні, він не прикриє тебе завтра. У нас був випадок, – продовжує, – коли поранили саперів. Ми відправилися на броні надавати допомогу прикриттям. Медики поїхали за нами. За 300 метрів наш десант спішився і перебіжками досяг ділянки. А бойові лікарі на позивний «Бобри», обігнавши нас, вже перев’язували поранених! Це унікальна нація. В екстрених ситуаціях люди за тебе життя віддають. У найризикованіших обставинах рятують без миті страху, закривають собою від вибуху. Не встигаєш спитати, як навіть людину звати, за кого Богу молитися. «Брате, у тебе все нормально?» Повернувся і пішов. Не заради нагороди чи подяки. Що на війні, що у Чорнобилі!
Не саботував воїн і основоположними постулатами командирської мудрості:
– Завдання має дві складові. Виконати бойовий наказ і зберегти людей – умовно 50/50 одного цілого. Поки такий паритет є, позицію тримаєш. Якщо співвіднесення змінюється, головне, зберегти особовий склад! Якщо відкотився – тримаєш новий рубіж і знову відбиваєш попередній. Не треба героїчно губити тих, хто проявив себе як найнадійніший супутник.
Обстановка комплексно впливала на перебіг подій, розкриваючи непередбачено сильні сторони кожного захисника, і привносила зміни, до яких швидко пристосовувалися воїни, сприймаючи дошкульні труднощі з вишуканим гумором. Але ворог лютішав. Плювалася гарячими снарядами російська артилерія, штурмувала піхота, офіцери ГРУ ГШ РФ командували загонами терористів.
– За методикою дій неприятеля ми усвідомлювали, що з того боку працюють професіонали, – стверджує Олександр. – Засідки і перекриття відходів слугували дієвим запобіжником оточенню – завдяки цьому підрозділи спецпризначення та добровольці «Айдару» зуміли знешкодити кілька диверсійно-розвідувальних груп.
Демобілізували бойового офіцера 25 вересня 2015 року.
– Перший взвод відряджався під Авдіївку, а мене викликали до штабу і відправили додому.
Життя вразливе, і кожен ладен дати йому дефініцію. Однак є люди, які тримають на цьому світі мільйони інших життів. Своїм серцем. Непоказово. Скромно. Уважно.
Ерудований, тактовний, дивовижно освічений, феноменально інтелектуальний чоловік-легенда знов повернувся до виховання молоді.
– Діти допомагають, вони кращі за будь-якого психолога, – переконує ветеран. – Вони набагато чистіші й благородніші за нас. Питаюся: «Хто кого має вчити?» Подобається правило: «Не виховуйте дітей – виховуйте себе. Вони все одно будуть схожими на вас».
Поки молоде покоління захоплюються Залізною Людиною від Марвел, рівняймося на приклад таких, як Олександр Олександрович Железняков – супергероїв сучасної історії України.
