Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Лікар-терапевт клініки амбулаторно-поліклінічної допомоги ВМКЦ ПР Ірина Тележенко у медицині вже сорок років. І весь цей час вона щиро переймається проблемами своїх хворих, жодного разу не зневірилась і не опустила рук.
— Я народилася у Ворошиловграді (нині — Луганськ), де у 1981 році закінчила медичний інститут. Навчалася на факультеті «Лікувальна справа» й здобула спеціальність «Терапевт», тобто все своє життя працюю за обраною професією, — розповідає Ірина Дмитрівна. — Спочатку лікувала в рідному місті, а коли закохалася й одружилася, вирушила за чоловіком — він був військовим моряком і служив у Криму, де ми щасливо прожили 15 років. Тож наступні 5 років я пропрацювала у Євпаторійській обласній лікарні, а потім ще 10 — була начальником приймального відділення Донузлавського військового шпиталю. А в 1995 році на нас чекав черговий переїзд — до Одеси. З того часу почався мій шлях у ВМКЦ ПР.
Жінка розповідає, що роботи завжди вистачало, але з початком війни її значно побільшало.
— Звісно, додалося роботи, адже всі військові підрозділи записані за терапевтами поліклініки, ми їх консультуємо. Треба сказати, що серед наших пацієнтів дедалі більше молоді. Та й військових пенсіонерів чимало. Наприклад, лише в мене на дільниці їх 3500, про діючих військових взагалі мовчу — їх дуже багато, — говорить лікар.
Ірина Дмитрівна за час роботи всяке встигла побачити: під час чергувань, коли прибували борти з пораненими, доводилося надавати різну допомогу, навіть у хірургії бувати. Але справжнє навантаження для неї почалося під час пандемії.
— Наприкінці минулого року навантаження, як то кажуть, переливалося через вінця. Практично всі лікарі хворіли, хтось у легкій формі, комусь пощастило менше. Я також захворіла на новорічні свята, коли вони закінчилися мала б узяти лікарняний, але у відділені тоді б не залишилося жодного лікаря, тож мусила зібрати всі сили в кулак і приступити до роботи. То був важкий період. Робота без днів тижня, без дня і ночі, у режимі 24/7. Черги були шалені — приймала до сотні людей удень. А ще ніколи не вимикала телефон. Узагалі ніколи. І коли телефонували, могла посеред ночі зірватися, щоб заспокоїти пацієнта, — ділиться спогадами Ірина Тележенко.
За її словами, справжній лікар переживає і відповідає за кожного пацієнта, пропускає крізь душу. Це залишає свій відбиток на житті. Й це найважче, бо, на жаль, медицина не всесильна.
Про те, як поважають і цінують свого лікаря пацієнти Ірини Дмитрівни, можна книгу написати, адже жодного разу вона не відмовила їм ані в медичній допомозі, ані в доброму слові. Іноді навіть здається, що вона, як і її небесний покровитель — свята Ірина, здатна творити чудеса й зцілювати хворих. Але сама вона запевняє, що весь секрет геть в іншому.
— Свого часу я пішла за мрією з дитинства й стала лікарем. Чому? Просто не могла інакше, то було покликання. Тому з власного 40-річного досвіду можу порадити тим, хто хоче присвятити себе медицині: будьте готові забути про звичайний спосіб життя звичайної людини й на 99,9 % віддатися цій нелегкій справі. Якщо у вас мета — поставити професію на комерційні рейки, то краще подумайте про щось інше, бо справжній лікар передусім любить людей і дбає про здоров’я хворих, а вже потім про свій гаманець, — резюмувала Ірина Тележенко.
