«Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий…
Напередодні Дня медика АрміяInform поспілкувалась із санітарною інструкторкою окремої механізованої бригади ЗСУ Оленою. Наш кореспондент поцікавився, як приходять у цю професію, як відбувається перший виїзд бойового медика та чи підвищився рівень військової медицини.
«Холоднокровність приходить з часом»
— Я родом із Рівного. Закінчила Дубенський медичний коледж. У родині — всі військові. У мене був вибір: піти шляхом мами — стати військовим медиком або батька — бути військовослужбовцем… Від початку намагалася потрапити в бригаду, де нині служу, бо тут проходив службу мій тато, — згадує Олена.
У війську вона з 2019-го.
— На мій погляд, рівень військової медицини підвищився. Якщо порівнювати колишні протоколи і сьогоднішні «натовські», то відмінностей майже немає. Але стандарти Альянсу конкретніше розставляють пріоритети, що і за чим має йти: порядок введення препаратів, застосування тих же турнікетів. Зміни ніби невеличкі, але вони дуже корисні, — наполягає дівчина.
Вона стверджує, що для бойового медика важливо вміти приборкати страх.
— …Бувають моменти, коли потрібно концентруватись, надати правильно медичну допомогу пораненому і врятувати йому життя. Як на мене, санінструкторам найважче саме в емоційному сенсі, — розповідає співрозмовниця.
За її словами, точно не зможе стати бойовим медиком людина, яка не бажає займатися цим:
— Якщо немає мотивації, то нічого у неї не вийде… А та ж холоднокровність приходить з часом. Бо перший «двохсотий» — це завжди дуже великий стрес. Пізніше вже адаптуєшся, страх минає, — ділиться враженнями Олена.
«Важливо, щоб у підрозділі була людина, яка передаватиме тобі свій досвід»
Дівчина пригадує перший випадок, коли довелося допомагати.
— Нам повідомили: в одному з підрозділів є «трьохсотий». Ми швидко машиною вирушили до точки евакуації. Згодом уточнили: поранених кілька. Тому викликали ще одну машину. І поки чекали, вже заправляли крапельниці, готували препарати: знеболення, адреналін, дексаметазон. Бо коли виїжджаєш, ще не знаєш, на «що» ти їдеш. Подробиці до нас доходять трішки пізніше: коли відбувається попередня евакуація й бачать людину після надання їй невідкладної допомоги. Тільки після цього пораненого доставляють до нас… Тому тоді ми підготувались до будь-якого варіанту. Перший хлопець, якого привезли, був дуже важкий. Ми йому у вену почали вводити препарати, швиденько закрили машину й попрямували до стабілізаційного пункту… Там лікар одразу визначив пріоритети: хто важкий, кому насамперед надаватимемо допомогу. Як стабілізували всіх, передали хлопців у реанімаційну машину, яка приїхала за ними з госпіталю, — розповідає бойова медикиня.
Вона стверджує, що той, хто хоче стати санінструктором, має спочатку вивчитись у медичному коледжі:
— Бо знання, здобуті там, знадобились у війську. Важливо, щоб у підрозділі була людина, яка тобі передаватиме свій досвід. Мені така трапилась. Колега пройшла великий бойовий шлях. І найбільше практичних знань я взяла саме від неї. Тому дякую тендітній жіночці з великим серцем —пані Валентині з позивним «Ромашка», яка стала для мене фронтовою матір’ю, за її допомогу, підтримку й настанови.
