Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
28 років минуло відтоді, як зі світової мапи було стерто Радянський Союз. Утім, пропагандистські виверти, породжені за часів його існування, і досі плюндрують свідомість деяких наших співгромадян. Це і якісь «традиції», пояснити які ніхто не може, і всілякі штучні свята тощо. Попри те, що нинішня Україна пише свою нову і героїчну історію, за уламки «совкових» атавізмів чіпляються застряглі в минулому чиновники й ідеологи. Радше не через вузький власний кругозір, а тому, що запропонувати суспільству щось справді всенародне не можуть або, що ще гірше, не вважають за потрібне…
Загадка від ідеологів
Тим часом життя не стоїть на місці. Ми є свідками того, як в Україні відбуваються воістину історичні події, народжуються нові герої, даючи поштовх для переоцінки сумнівних «совкових» традицій.
До початку збройної агресії РФ проти України, одним із таких «свят» була помпезна гульня 23 лютого – колишнього Дня Радянської Армії й Військово-Морського флоту, замаскованого потім під День захисника Вітчизни. За легендою комуністичних пропагандистів, саме 23 лютого
1918-го частини Червоної армії, терміново зібрані «з миру по нитці», дали рішучу відсіч вишколеним високопрофесійним кайзерівським військам під Псковом і Нарвою. Та чи була щирою з народом радянська влада, нав’язавши цю казку?
Після розпаду Союзу історики почали ретельно досліджувати, що ж відбулось у другій половині лютого 1918-го. Адже тогочасна більшовицька преса про розгром німців, який нібито відбувся тоді, чомусь навіть і не пискнула. У розмаїтті версій розібратися непросто. А правду сховати – ще важче.
Офіційна пропаганда після жовтневого перевороту твердила: 23 лютого 1918 року Раднарком ухвалив декрет про організацію Червоної армії, хоча за деякими даними документ насправді датований ще 15 січня.
Під час «хрущовської відлиги» історію знову переписали і про лютневі «подвиги» під Нарвою вже чомусь не йшлося. Обмежилися згадками про Псков. Там, мовляв, Червона армія «чинила потужний опір численнішим силам противника й завдала їм серйозної поразки».
Ніхто й думати не думав, що історія з 23 лютим зовсім інакша, ніж її подали радянські ідеологи.
Далекий від політичних хитросплетінь радянський народ, який звик жити за вказівками «мудрої партії», мало цікавився, та фактично і не мав змоги поцікавитися, не ризикуючи отримати від КДБ «на горіхи», тим, що ж насправді відбулося. Був би, як кажуть, привід погуляти. Громадяни тішилися вихідним, в армії особовий склад ласував пиріжками з повидлом, спеціально до цього «свята» спеченими. Чого ще треба? Ніхто й думати не думав, що історія з 23 лютим зовсім інакша, ніж її подали радянські ідеологи.
Свято, якого не було
Тривав четвертий рік Першої світової. Росія була ослаблена і війною, і революційними переворотами. Переговори про сепаратний мир, що тривали кілька місяців між росіянами й німцями в Брест-Литовську, безуспішно закінчилися 10 лютого 1918-го. Володимир Ленін вимагав погодитися на всі німецькі умови, віддавши Прибалтику, Білорусь і Україну. Керівник же російської делегації Лев Троцький лобіював вельми оригінальну тезу «ні миру, ні війни». Воювати, мовляв, не будемо, але і шматка землі колишньої імперії не віддамо. Німці не стали заморочуватися совдепівською абракадаброю і за тиждень після зриву переговорів розпочали наступ по всій лінії фронту. Просуваючись залізницею, кайзерівські війська практично не стрічали опору. Діяли невеликими загонами по 100-200 бійців. Спершу захопили Двінськ, пізніше – Мінськ, Полоцьк, Псков, Тарту й Таллінн.
Наступ був стрімким. Перелякана Рада народних комісарів вже 19 лютого повідомила німецьку сторону про згоду на будь-які її умови. Кілька днів німці не відповідали, чекаючи на офіційний документ і водночас успішно звільняючи російські окраїни від залишків «великороської» армії.
Радянська верхівка вирішила розпочати створення хоч якихось сил захисту. У Петрограді, наприклад, як заклик йти до війська, гуділи трубами заводи. За різними даними, за кілька днів до армії вдалося набрати близько 100 тисяч осіб — головне люмпенів і матросів-анархістів. Поспіхом зібрані загони кинули затуляти безрозмірні дірки на Західному фронті.
Парадокс, але саме 23 лютого о 10.30 ранку Німеччина передала в Петроград свої умови мирного врегулювання
Парадокс, але саме 23 лютого о 10.30 ранку Німеччина передала в Петроград свої умови мирного врегулювання. Згідно з ними, не пізніше ніж за 48 годин Росія мала визнати незалежність Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії й України, вивівши звідти війська й підписавши мирну угоду. Крім того, німці вимагали розпустити армію, роззброїти флот у Балтійському, Чорному морях і в Північному Льодовитому океані, передати Туреччині Анатолійські провінції, визнати невигідний для Росії російсько-німецький торговельний договір 1904 року тощо. Того ж дня німецькі вимоги розглянули на засіданні ЦК РСДРП(б) і ЦК Партії лівих соціалістів-революціонерів. О третій годині ранку 24 лютого, провівши поіменне голосування, більшість членів Всеросійського центрального виконавчого комітету погодились на німецькі мирні умови. Виходить, що саме факт визнання власної капітуляції вшановували протягом багатьох десятків років у Радянському Союзі. Щоб приховати ганьбу, цей день перетворили на свято.
Не менш цікавою була ситуація з естонською Нарвою. Що ж там сталося? Реальна загроза окупації Петрограда змусила радянське керівництво відправити на захист тодішньої столиці «найкращих». На той час це були моряки-балтійці, які напередодні добре себе «зарекомендували», розганяючи й розстрілюючи мирну демонстрацію в день відкриття Установчих зборів. «Колошматити» тевтонців братків повів особисто нарком морських справ матрос Павло Дибенко.
Скориставшись безладом у столиці, моряки добряче «погуляли». Конфіскували певну кількість алкоголю. 1 березня увірвалися в Нарву, де на станції знайшли ще й цистерну зі спиртом. Словом, її «перемогли» справді героїчно. Кілька днів тероризували місцеве населення і мародерили. А як дізналися, що німці близько, тікали так, що кльошами пилюку з доріг змели далеко на схід. 4 березня німці увійшли у Нарву без бою.
Радянській інерції – стоп!
Описані вище історичні події мали неабиякий вплив і на Україну. Тодішня політична еліта умовно розділилася на два табори: прихильників незалежності і проросійських більшовиків. На жаль, українізовані частини регулярної армії Центральна Рада розпустила. Ну, а як же, сам Ленін сказав, що він за самовизначення народів. То які ж в України можуть бути вороги, якщо вона в оточенні суцільних друзів? Знайома пісня? Заважали розвиватися й вільному козацтву. Як результат – спочатку Україна залежала від Німеччини, а потім сповна відчула на собі ненависть більшовиків, які багато років влаштовували масові розстріли й експропріації.
Українці є унікальною нацією. Попри військові конфлікти, ми таки змогли сформувати народ з унікальною культурою, мовою й етнічною самосвідомістю
Чому так сталося – нехай досліджують історики. Нам же вкрай потрібно робити висновки. Адже вийшло так, що наш народ, який понад сім сторіч населяв землі давньої Русі, боронив південні рубежі слов’янського світу, сіяв хліб, торгував, здійснював військові походи, постійно потрапляв під вплив сильних сусідів – Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Молдавського князівства й Угорського королівства, Російської і Австро-Угорської імперій. Якщо розібратися, то українці є унікальною нацією. Попри військові конфлікти, ми таки змогли сформувати народ з унікальною культурою, мовою й етнічною самосвідомістю.
Після того, як Україна здобула незалежність, про День Радянської армії в нашій державі почали поступово забувати. Йому на зміну прийшов День Збройних Сил. Але попередні історичні помилки нічого не навчили вітчизняний політикум. У 1999 році Указом Президента України свято відновлено. Цікаво, що Держдума Росії реабілітувала його п’ятьма роками раніше – 1995-го. Як бачимо, тогочасні керманичі з певних причин не змогли скинути ідеологічні кайдани. Тож Україна слідом за Росією зберегла не тільки дату, а й моральне підґрунтя свята, назвавши його «Днем захисника Вітчизни».
Напевне, саме цей факт і його бездумне відзначання призвели до того, що попереднє і нинішнє керівництво РФ було переконане: в Україні немає власної армії. Адже фактично ми синхронно святкували незрозумілий міф!
День захисника України
Дякувати Богу, в багатому на подвиги літописі українського війська безліч битв і дат, гідних приурочення. Одне з них – Покрова Пресвятої Богородиці й стародавнє козацьке свято – згідно з Указом Президента України 2014-го стало ще й Днем захисника України. І невипадково. Хай там як, а традиції предків ми шанували завжди. Їх не знищила ні радянська пропаганда, ні виверти тогочасних істориків.
День захисника України можна назвати одним із найважливіших наших свят
День захисника України можна назвати одним із найважливіших наших свят, заснованих на тлі загальної декомунізації і збройного конфлікту з Росією. Вперше це свято набуло гасла «Сила нескорених», адже люди, які захищають кордони і суверенітет України демонструють саме силу нескорених. Від 2015 року свято вважається всенародним і стало таким же важливим, як і Новий рік, Різдво чи Великдень.
2015-го тодішній Президент Петро Порошенко сказав: «14 жовтня, Покрови Пресвятої Богородиці, ще з козацьких часів був святковим днем захисників Вітчизни. Тому свідомо викреслюючи з українського календаря чуже, штучно до нас привнесене свято російської армії-окупанта, я природно зупинив свій вибір на 14 жовтня».
Так, в Україні триває російська агресія, і саме існування держави залежить багато в чому від армії. Тому вшанування цього дня заслуговують ті чоловіки і жінки, які служать чи служили у війську або причетні до захисту країни. Це свято оборонців землі української, яких об’єднала любов до Батьківщини.
