Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
«11 червня, зафіксовано 9 обстрілів позицій підрозділів Об’єднаних сил. Неподалік Водяного, що на Приазов’ї, противник чотири рази відкривав вогонь з автоматичних станкових, ручних протитанкових, підствольних гранатометів і великокаліберних кулеметів. Унаслідок обстрілу один військовослужбовець дістав осколкове поранення, що несумісне з життям».
Так офіційно наприкінці минулого тижня повідомили про трагічну новину з фронту – загибель сержанта Володимира Бєлова, воїна гірсько-штурмової бригади. Хтось поставив у соцмережах сумний коментар, на кшталт «Герої не вмирають», хтось і зовсім не звернув уваги.
Учора рідні та найближчі побратими поховали Володимира. Вони й досі не можуть оговтатись від шоку. Адже загиблий був справжнім професіоналом, старшим ВОПу, із чудовим тактичним баченням обстановки та давно доведеними до автоматизму навичками. А ще – душею компанії, фронтовим фотографом та автором справжніх шедеврів електронної музики… Здавалось, такі перемагають у будь-якій битві, та великий калібр не залишив жодного шансу.
Так сталось, що ми познайомились із Володимиром у день його загибелі і були останніми його співбесідниками. Домовлялись про інтерв’ю, потоваришували, потиснули один одному руки. Тільки розійшлись кожен у своїх справах – ми на інший ВОП робити репортаж, Володя – на спостережник своєї позиції, аж тут ворог вкотре продемонстрував свою підступність…
Товариш та побратим Володимира молодший сержант Юрій Москаленко ділиться, що за роки служби воїн не відступив ні на крок на жодній із позицій, наскільки б напруженою не була обстановка.
– Ми познайомились ще у 2015-му, це була перша наша ротація, Луганський напрямок. Він приїхав на якихось кілька тижнів пізніше. Виявилось, що земляк – теж із Київщини, цікавий співрозмовник, мудрий та ще й веселий по життю. То ж і потоваришували та пішли фронтовими стежками пліч-о-пліч. Коли на одній позиції служили, коли на різних, то завжди підтримували зв’язок і один одного. Від першого дня служби в одному взводі й аж до дня загибелі… Досі не можу вимовити в слух…
Володимиру довірили відповідальну позицію, призначили старшим взводного опорного пункту. Він не був офіцером, але постійно розвивався по сержантській вертикалі, пройшов курси підготовки, лідерства, успішно складав тести і мав амбітні плани щодо військової кар’єри. Що вже казати про бойовий досвід: Михайлівка, Піски, Зайцеве, Гранітне, Чермалик, Водяне… Ротацій – не злічити.
– Він завжди продумував усе до дрібніших деталей: розміщення вогневих точок, спостережних постів, все, що стосується логістики і ворожих сутичок.. Важко знайти більш відповідального та тямущого воїна. Мабуть, тому новина про його загибель і стала таким шоком. Ми ще в обід встигли перекинутись кількома жартами, поспілкуватись, а вже під вечір – така звістка. Я, чесно зізнаюсь, до останнього думав, що це якась помилка…
«Прапор» обіцяє, що зробить все можливе, аби помститись за смерть Володимира.
– Вчора ми втратили побратима, а я – хорошого друга. Ми здружились кілька років тому, разом брали участь у навчаннях із британцями «Орбітал». Тоді жили в одному наметі, тренувалися в одній групі. Володимир був дуже позитивним та веселим, часом аж занадто. З ним було неможливо не потоваришувати. Та це не головне. Головне, що він був надійним у всьому, це та людина, на яку завжди можна було покластись.
Побратим пояснює, що Володимир був людиною війни, у хорошому сенсі слова. Відважним воїном, чудовим тактиком, патріотом України. Мріяв про перемогу, постійно вдосконалювався як воїн. А ще поважав батька, та дуже важко переживав, коли не стало матері.
– Важко говорити про Володю в минулому часі. Він не сидів у соцмережах, не вибігав першим, коли приїжджали фотографи, не любив давати інтерв’ю… Але він був одним із найкращих серед нас.
