Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Одним із найрозповсюдженіших міфів, до яких апелюють путінські пропагандисти, є міф про «шанобливе ставлення радянської влади до ветеранів Великої Вітчизняної війни». Але московіти «забувають», що вже у перші післявоєнні роки компартійний режим колишнього СРСР приступив до так званої зачистки країни від фронтовиків-інвалідів.
«Переможців можна і потрібно судити…»
Січень 1945-го. Радянська армія просувається до Берліна. У Кремлі розуміють, що до перемоги залишилися лічені місяці. Але німці чинять шалений опір, і на схід продовжують йти ешелони з пораненими. Опинившись у тилових госпіталях, вони сповіщають рідних і близьких, що «живі й здорові» й до солдатських конвертів-трикутників вкладають світлини. На багатьох із них зображені молоді усміхнені хлопці, але зі слідами тяжких поранень, у багатьох немає рук чи ніг. Усевидющий СМЕРШ, який контролює переписку фронтовиків, виявляє ці «компрометуючі доблесну Радянську армію світлини». І 26 січня 1945-го заступник наркома держбезпеки СРСР Кобулов видає наказ «Про вилучення з листів світлин скалічених інвалідів Вітчизняної війни». У ньому, зокрема, сказано: «Світлини інвалідів Вітчизняної війни, які показують каліцтва, отримані внаслідок тяжких поранень на фронті (ампутовані кінцівки, сліпота тощо) з листів вилучати. А інформацію про їх авторів направляти у відповідні органи НКДБ… для оперативних висновків щодо зловмисників…»
Скільки пильні смершівці виявили тих «зловмисників» − невідомо. Натомість відомо, що їх багато було, зокрема, і серед орденоносців. Але і їх чекісти запроторювали у концтабори. Незабаром починається друга хвиля арештів інвалідів-фронтовиків: Сталін, виступаючи 9 лютого 1947 року по радіо, заявив: «Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід перевіряти, не слід критикувати. Переможців можна і потрібно судити – менше буде зарозумілості, більше скромності».
Сталін, виступаючи 9 лютого 1947 року по радіо, заявив: «Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід перевіряти, не слід критикувати. Переможців можна і потрібно судити – менше буде зарозумілості, більше скромності».
Чекісти сприйняли ці слова як наказ вишукувати ворогів і серед інвалідів. Тож 9 серпня цього ж року начальники всіх обласних управлінь МДБ отримують розпорядження наступного змісту: «До 18 серпня надішліть інформацію про факти антирадянських проявів і негативних висловлюваннях серед демобілізованих із Радянської Армії та інвалідів війни». І ті сліпо виконують волю керівництва. Розуміють: без погоджень з «верхами» подібних доручень не дають. Тож до кінця 1947-го табори поповнюють десятки тисяч тих, хто «веде шкідливі розмови антирадянського характеру». Так Верховний головнокомандувач ЗС СРСР генералісимус Йосип Сталін віддячив своїй армії…
«Інваліди своїм виглядом паплюжать радянську дійсність…»
Після завершення Другої світової демобілізовані мільйони радянських солдатів та офіцерів. Левова частка з них повернулися додому каліками. За інформацією Наркомату соціального забезпечення Української РСР, станом на 1 січня 1946 року чисельність інвалідів рядового, сержантського і старшинського складу становила 401 030 осіб. Серед них − інвалідів 1-ї групи − 7 399 осіб, 2-ї – 167 110 і 3-ї – 226 532. Найбільше їх було зафіксовано у вересні 1946 року – 616 тисяч.
Станом на 1 січня 1946 року чисельність інвалідів рядового, сержантського і старшинського складу становила 401 030 осіб. Серед них − інвалідів 1-ї групи − 7 399 осіб, 2-ї – 167 110 і 3-ї – 226 532. Найбільше їх зафіксовано у вересні 1946 року – 616 тисяч.
Починаючи з жовтня місяця «армія» інвалідів почала неухильно скорочуватись. І не тому, що людей виліковували й вони ставали повносправними: на них економили гроші й тому позбавляли цього статусу. А колишніх фронтовиків поділили на дві категорії: тих, хто проживав у місті, селян. Перші отримували 300 карбованців, другі – 250…
Такі суми тоді нічого не вартували: чоботи на базарі коштували майже 3 тисячі. Людям доводилося перебиватись з хліба на воду. А у 1948 році інвалідам-колгоспникам їх взагалі припинили виплачувати.
− Вони збиралися у скверику біля вокзалу. В одних не було руки або ноги, дехто (колишні льотчики) – зі слідами опіків на обличчі, − згадував старожил А. Артечук. − Сиділи на лавочках і жебрали в пасажирів на хліб. Коли вечоріло, інваліди, бувало, розпочинали бурхливі суперечки, лаялися. Найневгамовніших затримувала міліція, але потім швидко відпускала. Правоохоронці намагалися з інвалідами зайвий раз не зв’язуватися.
Чимало фронтовиків не мали навіть даху над головою. Наприклад, інвалід фронтовик Меркотенко після демобілізації животів на станції Знам’янка Одеської залізниці − у примітивній халупці на місці спаленої нацистами рідної домівки. Не витерпівши такого приниження, вчорашній воїн-орденоносець зважився поскаржитися секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову: «Вибачте, що Вам пишу, а не до місцевої влади звертаюся. Справа в тому, що ні вимог, ні прохань, ні навіть благань вона не сприймає… Мені ще й дев’ятнадцяти немає, а довелося перебачити вже все: і гуркіт гармат, і голод, і холод, і нужду зі смертю. У 1943 році, не маючи й сімнадцяти років, я став воїном. Тепер моє тіло прикрашають шість ран, якими я пишаюся… З грудня 1944 року, коли з госпіталю я повернувся додому інвалідом, потягнулися довгі дні моєї нужди. Наш будинок зруйнований, а та халупка, яку ми побудували, і в ній живемо, “схиляє” до самогубства. Ходжу в старому одязі з госпіталю, обмундирування звідти ж. Звертаюся до знам’янського начальства вже протягом десяти місяців і завжди чую одне й те ж: “ні” або “якщо буде, то дамо”. Оскільки допомоги не отримую, живу на 300 грамів хліба. Пішов у міськком КП(б)У, а там перший секретар Бразикевич сказав: «У нас нічого немає, можете не ходити…»
Дехто може заперечити, мовляв, країна лежала в руїнах, її потрібно було відбудовувати й владі не до інвалідів. Стосовно руїн цілком згоден. Але чому фронтовики залишалися упродовж десятиліть, особливо у 1940−50 роки, поза увагою держави? Адже на створення атомної бомби, ведення з усім цивілізованим світом «холодної війни» кошти знаходилися, як і на утримання багатомільйонного репресивного апарату.
У перші повоєнні роки міста, навіть районного масштабу, буквально кишіли жебраками. Чимало з них були одягнені в солдатські гімнастерки, з прикріпленими бойовими орденами й медалями. Ось що доповідав тодішній міністр внутрішніх справ СРСР генерал Круглов господарю Кремля Микиті Хрущову взимку 1954-го, тобто за 10 років після закінчення війни: «Попри вжиті заходи, в крупних містах і промислових центрах країни все ще продовжує існувати таке явище, як жебрацтво. Серед затриманих жебраків понад 70 відсотків є інвалідами війни».
Ось як пише у спогадах про повоєнний Київ письменник Юрко Логвин:
«Хідник біля нашого дому сповнювався гуркотом тягучим, повільним. І доповнювався стукотом дерев’яних плитниць по ротуару. Це безногі інваліди тяглися на візках-платформах до магазину на Ворошилова. Зі всіх боків… зїжджалися інваліди, які не мали обох ніг. І вони, аби себе проштовхнути на тих платформах із шарикопідшипниками, у правій і лівій руці тримали по такій дощечці, тими дощечками вони щосили вдаряли об хідник, відштовхуючись – і котились у візку далі. Отоварившись тим, що було, інваліди не розходилися. Розливали горілку».
У хмелю вчорашні танкісти, артилеристи й розвідники топили відчай і смуток, згадували фронтових побратимів. Спогади – це все, що їм залишалося. Але замість того, щоб вирішувати проблеми цих знедолених цивілізованим шляхом, їх почали відловлювати. У прямому розумінні цього слова. І відправляти у так звані інтернати закритого типу – дуже схожі на в’язниці, розташовані у віддалених районах колишнього Радянського Союзу. Зокрема, на острові Валаам, що в Карелії. Один із працівників такого «інтернату» так описував їхнє перебування там: «Обкрадали цих людей усі, хто тільки міг. Справа доходила до того, що на обід у їдальню багато хто йшов із півлітровими скляними банками, оскільки мисок не вистачало на усіх. Я це бачив на власні очі. А коли ми з хлопцями, отримавши зарплатню, приходили в селище і купували пляшок десять горілки, що тут починалося! На колясках, «каталках», тобто дошках із чотирма шарикопідшипниковими коліщатками, на милицях радісно спішили назустріч нам».
Замість того, щоб вирішувати проблеми цих знедолених цивілізованим шляхом, їх почали відловлювати – у прямому розумінні цього слова – і відправляти у так звані інтернати закритого типу – дуже схожими на в’язниці.
Як викорінювали і попереджували жебрацтво, і досі пам’ятає киянка Анастасія Воронок.
− Якось йшла повз Подільський базар і почула крики людей, − згадує Анастасія Пилипівна. – Підійшовши ближче, побачила кілька критих брезентом вантажівок і чоловік 30-40 військових. На моїх очах вони хапали людей, у яких не було руки, ноги, а то й взагалі безногих, і закидали на автівки. Хто намагався пручатись, того відразу починали лупцювати бити, усіляко обзиваючи. Якийсь дядько, якого потягли до автобуса, розстебнув піджак і всі побачили, що його груди увішані бойовими орденами. Та це аж ніяк не подіяло на тих, хто в погонах. По мірі завантаження автівки відїжджали в невідомому напрямку. Більше я не бачила тут інвалідів.
Можна і далі «сипати» конкретними прикладами, цифрами, які свідчать про «турботу рідної комуністичної партії і радянського уряду про воїнів Великої вітчизняної війни». Фактів, подібних до вище наведених, було за часів компартійного режиму, десятки, сотні тисяч. Але про них вожді СРСР воліли не згадувати. Вони ж будували світле майбутнє – комунізм. А у цьому «світлому майбутньому» місця тим, хто ціною власного здоров’я зламав хребет нацизму, не було…
