Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
У Вінниці мешкає 95-річна ветеран Другої світової війни полковник у відставці Ольга Твердохлєбова – колишня розвідниця, одна з тих, хто у 1943−1944 роках передавав цінні розвіддані з тилу ворога на території окупованої Польщі. А ще – вона одна з тих, завдяки кому німцям не вдалося втілити свій диявольський план підриву значної частини міста Кракова.
«Кіндер» із гранатою за пазухою
…Троє дівчат у простих, але акуратних сукнях, йшли вузькою краківською вулицею на ринок. Досвіду юним розвідницям на той час ще бракувало, тож вони дозволили собі певну самодіяльність, що могла закінчитися фатально. Не попередивши ксьондза, який насправді був кадровим радянським розвідником і куратором розвідгрупи, вони вирішили прогулятися на ринок за молоком. Аж раптом – на ринку облава. Гестапівці хапають усіх підряд! У числі десятків інших затриманих до будівлі гестапо доправили й трьох розвідниць. Врятували дівчат їхній зовсім юний вік та відвертий розпач – німці просто уявити не могли, що ці молоді особи можуть виявитися розвідницями! А найменшу, яка мала позивний «Ася», один із німців навіть пригостив шоколадкою, назвавши «кіндером». Знав би він тоді, що насправді «кіндер» є лейтенантом Червоної армії!
Ось тоді радистки зрозуміли, що не мають права бодай на найменшу помилку – адже розплатою можуть бути їхні життя й зрив бойового завдання. З випуску «Асі», яку насправді тоді звали Ольгою Распоповою, загинув майже кожен другий – близько 40 осіб із ста. Нерідко дівчата підривали себе разом зі своїми радіостанціями, аби уникнути полону.
Приписувати собі вік було звичайною справою
Для Ольги війна розпочалася зустріччю світанку після випускного вечора у школі. Невдовзі вона вже їхала потягом до Ленінграда – вступати до інституту. Та на місці виявилося, що війна надто ближче, аніж це здавалося на українській землі. І замість цивільного інституту 16-річне дівча, виправивши рік народження у паспорті з «1925» на «1923», стала курсантом військового училища зв’язку. Звичайно, їй не повірили, та й хто б повірив дівчиську на зріст, як то кажуть, нижче середнього та ще й з 33-им розміром взуття! Втім, саме це й цінувалося – не повірять свої, тим більше не повірить ворог.
Два роки навчання промайнули дуже швидко, адже готували курсантів за прискореною програмою, ущільнюючи їхній графік якомога сильніше. Ольга навчалася у так званому польському взводі. Були ще «німецький» та «японський».
Радистка «майора Вихора»
Є люди-легенди, чиї імена відомі широкому загалові. Серед таких, наприклад, видатний розвідник Євген Березняк, який керував розвідгрупою в окупованому Кракові і, власне, врятував це польське місто від руйнування. В образі «майора Вихора» він став відомий мільйонам. А були й прості виконавці – рядові й молодші офіцери, робітники війни, чиї імена незнайомі нікому. Такими були дівчата-однокурсниці Ольги й вона сама. Протягом останніх двох років війни лейтенант Распопова виконала 5 бойових стрибків з парашутом у тил противника. Дівчат закидали в тил противника групами по троє – у цивільному вбранні, з надійними, хоч і підробленими документами. Щоразу – нові імена й легенди. Виконуючи завдання, розвідниці збирали інформацію й передавали її командуванню, а потім поверталися через лінію фронту вже своїм ходом – пішки, через бойові порядки німців та нейтральну територію на самій лінії зіткнення. Саме на «нейтралці» загинули бойові подруги Ольги, Ліза і Люда, разом із якими вона розшукала замаскований під госпіталь завод із підземним виробництвом нової німецької зброї – фаустпатронів. Дівчата знайшли завод, передали інформацію в Центр і вже поверталися до своїх, коли були помічені німцями. Ліза й Люда загинули одразу, а Ольга, або ж Ася, як її звали у цьому рейді, прийшла до тями в госпіталі. Лікарка розповіла дівчині, що її випадково знайшли засипаною землею у воронці, а в руці вона міцно стискала подарований полячкою образок Матки Бозкої Ченстоховської із розарієм.
– Звичайно, на війні багато страшного, – розповідає Ольга Іванівна. – Страшно, коли на тебе падають бомби з неба. Страшно під артобстрілом. Страшно… багато коли. Але найстрашніше – втрачати бойових друзів, особливо – вперше…
Прощавай, війна – здрастуй, спорт!
Після п’яти завдань, виконаних у тилу ворога на території Польщі, контузії та двох поранень, наприкінці війни Ольга була вже командиром маневреного взводу зв’язку. Перемогу зустріла у Берліні. А після демобілізації капітан запасу Распопова повернулася до рідної Вінниці, де невдовзі покохала свого тренера Кіма Твердохлєбова й одружилася.
До речі, саме заняттю спортом ветеран завдячує своїм довголіттям – ще кілька років тому 90-річна Ольга Іванівна без проблем ставала на мостик й сідала на шпагат, а трохи раніше, у 85 – навіть стрибала з триметрової вишки у море! Навіть сьогодні вона в бігу та спортивній ходьбі дасть фору й багатьом удвічі молодшим за неї людям! Але, навіть враховуючи те, що свого часу жінка виконала нормативи на звання майстра спорту, свої найвагоміші нагороди вона отримувала не на спортивному п’єдесталі – парадний однострій полковника у відставці Ольги Твердохлєбової прикрашають ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, «За мужність» ІІІ ступеня, княгині Ольги ІІІ ступеня, польський «Хрест Заслуги», а також десятки інших медалей та відзнак. Але, напевно, найдорожчою з-поміж них є для жінки медаль «За відвагу», якою вона була нагороджена… посмертно, а отримала вже після війни! Так, трагедія на нейтральній смузі, у якій загинули подруги «Асі», мала й зворотний бік: вважаючи, що загинули всі дівчата, їх нагородили посмертно – всіх трьох…
Почесний ветеран України та почесний гімназист Вінницької гуманітарної гімназії № 1 полковник у відставці Ольга Твердохлєбова багато подорожує та виступає перед школярами, студентами та військовослужбовцями, розповідаючи про події Другої світової війни й приклади героїзму. Причому – виступає як у Вінниці, так і в інших регіонах України та навіть у Польщі, участь у визволенні якої колись взяла. У середньому таких виступів жінка-ветеран проводить близько 90-100 на рік.
Своє ставлення у ветерана й до нинішніх подій на Сході України.
– За кілька років до цієї абсурдної гібридної війни я перебувала за запрошенням у складі української делегації в Росії з нагоди чергової річниці битви під Москвою, – наостанок розповідає жінка. – Коли до зали заходили ми, українські ветерани, всі в орденах і медалях, Путін сказав: «А ось – наша найбажаніша делегація!» І після таких слів – піти на нас війною… Жах…
Ветеран зустрічається й з сучасними героями – учасниками АТО. Постійне спілкування – ось чим живе ця бадьора життєрадісна жінка уже багато десятиліть.
