Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Командир танкового взводу окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади молодший лейтенант Альона Романенко народилася на Луганщині, там же закінчила середню школу та університет. Вивчилася на вчителя, але згодом раптом зрозуміла, що бажає пов’язати своє життя з військом. У 2019 році вступила до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. А 10 місяців тому прийняла танковий взвод у повітрянодесантній бригаді.
−У сім’ї нікого з військових не було, але чомусь так забажало моє серце. Дізналася про курси лідерства, сказали, що є така можливість. Тому вирішила випробувати себе. У моєму житті майже все відбувається спонтанно – у школі ніколи не думала про те, що стану вчителем, тим більше – біології. Ніколи не думала, що стану танкісткою. Завжди захоплювалася спортом, особливо волейболом, тенісом. Хотіла стати вчителем фізкультури, але не пройшла за конкурсом.
Вона піднімає 16-кілограмову гирю 100 разів
Уже на службі брала участь у командних змаганнях підрозділів ДШВ із гирьового спорту в Житомирі, де здобула перше місце у своїй ваговій категорії – підняла 16-кілограмову гирю 100 разів. Це також було для мене великою несподіванкою, хоча багато тренувалася, − розповідає дівчина.
– Як ви зустріли початок війни?
– У 2014 році я навчалася у школі. Було дуже страшно, адже я з Луганської області, це мій рідний край. І все відбувалося дуже близько. Усі ці жахливі новини, роздуми про те, що ж буде далі, як це все пережити – дуже болісна тема для мене і досі…
– Як відбувалося навчання у Львові?
– Вчилася там рік, все було для мене нове – адже була геть цивільною людиною, без будь-якого військового досвіду. Було дуже незвично, довго до всього звикала. На першому місці було навчання, на другому спорт – моє основне захоплення.
Після завершення навчання підводили рейтинг курсантів нашої групи – хто мав більше балів, міг самостійно обрати військову частину для подальшого проходження служби. Так я опинилася тут.
«З моїм хлопцем, із яким ми навчалися в одній групі, вирішили служити разом у десанті – він теж командир танкового взводу. Служимо в одній роті».
– Чому саме десантна бригада?
– Знову ж таки – спонтанне рішення. Пропонували й інші частини. З моїм хлопцем, із яким ми навчалися в одній групі, вирішили служити разом у десанті – він теж командир танкового взводу. Служимо в одній роті.
– Які перші враження від реальної служби?
– Познайомилася з особовим складом у районі ООС у серпні минулого року. Хлопці молоді, все розуміють – я одна дівчина в роті, тим більше командир… Вони теж отримали певний шок.
Вважаю, що не можна після навчання досконало все знати і вміти – це приходить з досвідом, вчитися і розвиватися потрібно постійно. У роль командира я вже увійшла, але бувають моменти, коли не завжди все зрозуміло. Іноді буває і страшно – тож доводиться долати себе. Місяць тому здійснила свій перший стрибок із парашутом.
– Танкісту в небі було страшно?
– Перед стрибком звісно хвилювалася, будь-якій людині це страшно. Але я знаю – якщо я обрала цей шлях, то мушу ним йти. Я це зробила, і попереду ще багато звершень. Будемо робити себе та свій підрозділ кращими.
– Ваш танк Т80БВ – у чому його родзинка, як його звуть?
– Вчилася я на Т-64. Це як пересісти зі звичайного автомобіля на суперкар. Танк потужний, швидкий, у нього газотурбінний двигун.
Ім’я своєму танку я ще не вигадала, це попереду. Адже в нас довгий спільний шлях.
