Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
За плечима кавалера ордена «За заслуги» III ступеня, військового капелана митрофорного протоієрея Павла Основенка Православної Церкви України не одна ротація у зону бойових дій на схід країни та чималий досвід душпастирства буквально на передовій.
Нині він активно опікується ветеранськими проблемами та вшануванням пам’яті полеглих захисників. Про це та інше з панотцем вів розмову журналіст АрміяInform.
Покласти душу за братів своїх
− Отче Павле, на вашу долю випала місія душпастиря на війні. Як то воно: ділити з вояками артилерійські обстріли в окопах, у спеку і морози, сидіти під дощами та місити в полі грязюку? А головне – бути при цьому беззбройним…
− Зброя священнослужителя – це слово Боже. Сам Господь сказав щодо воїнів: «Немає більшої любові за ту, хто покладе душу свою за друзів своїх». Тому захист Батьківщини – це завітний обов’язок кожного громадянина, який прямо стосується і нас. Якщо країна у вогні, духовенство повинне бути у його горнилі та власним прикладом підтримувати наше воїнство.
2015 року я перебував у районі АТО, неподалік від Широкиного, з батальйоном морської піхоти, позиції якого ворог постійно нещадно обстрілював. А за рік по тому один із командирів батальйону розповів мені, як в ту скрутну годину міркував: «Я, військовий, це моя професія. І як я можу боятися та сумніватися у собі, коли поруч зі мною священник, який приїхав, залишивши в дома дружину й шестеро дітей та не боїться бути разом із нами в окопах». Цими словами він просто обігрів мою душу…
На фронті священник також звершує таїнства, освячення, відспівує, вінчає, облаштовує каплиці, проводить богослужіння. Водночас духовне життя на передовій значно активніше, адже в солдатів дуже великий попит на релігійну проблематику, про яку в мирному житті вони й не замислювалися. Тому допомагав кожному, хто звертався, адже переконаний, що священник насамперед займається душпастирською опікою, а не задоволенням релігійних потреб.
− Як ваша сім’я ставилася й ставиться до відряджень у район ООС?
− Я щасливий батько та дідусь, адже в мене шестеро дітей та дружина, які мене розуміють. Вони моляться за мене та всіляко підтримують у служінні, навіть попри те, що мої відрядження є великим випробування і для них. За це я рідним вдячний безмежно.
− Чи були випадки в районі бойових дій, які вразили вас, запам’яталися найбільше?
− Їх чимало. Приміром, у серпні 2015 року, поблизу Маріуполя. Я познайомився з головним старшиною одного з батальйонів. Ми потоваришували, і він зізнався, що нехрещений. Коли я наступного разу відвідав їхній підрозділ, Олександр звернувся до мене з проханням звершити таїнство.
Перед самим його початком ми почули по рації, що з непідконтрольної території в наш бік рушила колона ОБСЄ, а за нею біжить якась людина. Як згодом з’ясувалося, це був один із морпіхів, який за два тижні до цього зник безвісти під час нічного бою.
Два тижні поспіль він переховувався в закинутих будівлях, пересувався лише вночі, харчувався тим, що знаходив, і чекав слушної нагоди повернутись до своїх, бо навколо були окупанти. Усі військовослужбовці хвилювалися й чекали хоч якоїсь звістки про нього. Олександр сказав тоді: «Я ще не охрестився, а дива Божі вже почали відбуватися!»
− На фронті прийти до віри простіше, але ви навернулися до Бога значно раніше. Як це сталося?
− Бог не в силі, а у правді. Після служби в лавах радянської армії я з певних причин почав активно цікавитися історією. Дізнався, наприклад, що на українських землях була своя православна церква, яка до 1686 року не підпорядковувалася Московському патріархату. І тільки після незаконного приєднання до московської церкви вона почала втрачати національну ідентичність.
Це мене неприємно вразило. А у кінці 80-х років минулого століття, після знайомства з отцем Мефодієм із УАПЦ, вирішив, що священство, шлях до Господа – то мій шлях. 1992 року вступив у Київську духовну семінарію, згодом – у духовну академію, яку закінчив 1999 року.
− Ви займаєтесь не тільки душпастирством та капеланською діяльністю. Знаю, зокрема, що завдяки вам у Дніпровському районі в одній із церков облаштовані стіна пам’яті загиблих на Сході воїнів та обеліск.
− Ми повинні вшановувати тих, хто поклав своє життя на вівтар України…
Дякую за розмову.
