Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
«Візьміть мене із собою», — просив п’ятнадцятирічний Євген у суворих морпіхів, які 2014-го виходили з окупованого Криму на материк повз маленьке село на Запоріжжі. У відповідь почув: «Виростиш — приходь». Тоді у хлопця, який навіть від строкової служби планував відмазатися, вперше з’явилося бажання піти до війська. Згодом, слухаючи старшого брата, який повернувся 2016-го за демобілізацією з розповідями про війну, Євген вирішив: має будь-що потрапити на передову й захищати Батьківщину.
— Мій батько пройшов війну в Афганістані, тож не з чуток знає, що таке бойові дії. І коли після закінчення школи я заявив удома, що йду служити, рідні сприйняли цю звістку неоднозначно. Мама забороняла, а тато вмовляв подумати й радив спочатку піти повчитися, — розповідає боєць окремої мотопіхотної бригади старший солдат Євген. — Але ж мене з дитинства вчили, що я маю не пасувати перед труднощами, вміти розбиратися з проблемами та втілювати свої рішення.
Сьогодні початок служби хлопець пригадує з усмішкою, хоча і каже, що було дуже важко. Для нього, хлопця із села на півдні України, їхати кудись на Львівщину, в Старичі, було, як вирушити в невідомість. Євген до кінця не розумів, куди потрапить і що буде там робити. Не обійшлося й без курйозних моментів.
— Я завжди був розбишакою, нахабним таким хлопчаком, — говорить старший солдат. — Тож стати дисциплінованим одразу було нелегко. Пригадую, щойно підписав контракт, отримав форму й за розпорядком мав іти обідати. Але ж не зрозумів, що в їдальню йдуть за списками за командою сержанта. Тож ми з двома земляками самостійно пообідали, а потім пішли в буфет. Накупили смаколиків, сидимо чекаємо, коли нас заберуть. Знайшли нас, довго розповідали про дисципліну та розпорядок дня. А потім я ще й віджимався перед усім строєм. Мені так соромно було, що навіть не відчув листопадового львівського холоду.
Потім було навчання в Центрі підготовки у Старичах та здобуття фаху «навідник БРДМ-2», бойове злагодження в Миколаєві й засвоєння одного з головних правил, що допоможе вижити на війні та зберегти здоров’я, — слухати командира та чітко виконувати визначені завдання. Нещодавно бригада, у якій Євген з позивним «Малий» проходить службу, вийшла з району проведення ООС. Це була вже четверта ротація хлопця з 2018 року.
— Спочатку було дуже страшно. Під час першої ротації я дві доби мовчав, намагаючись зрозуміти, де перебуваю. Дякую побратимам, які стояли зі мною і на спостережному пункті, і на ВОПі, що розуміли, підтримували, вчили. Пам’ятаю і першу відпустку додому: неподалік на полігоні проходили навчання, коли щось там гупнуло, я автоматично присів і закрив голову руками. Тепер уже звик. Усі мої ротації — у Пісках, тож чудово знаю місце, вивчив тут усі закуточки. Нині набагато тихіше, ніж було попередніми роками. Але, звісно, ворог провокує. Ми на це не ведемося, хоча інколи дошкуляє, що не завжди можемо відкрити вогонь у відповідь.
Командування та побратими гарно відгукуються про Євгена. Говорять, що він цілеспрямований, старанний, наполегливий. Наразі старший солдат уже й сам командує підрозділом, своїх людей намагається навчити всього, що знає сам.
— Спочатку розпитую в новоприбулих, чи мають вони досвід участі у бойових діях, — зауважує командир відділення. — Розповідаю, що може статися в реальному бою, налаштовую на те, що можуть бути втрати. Вчу не панікувати й постійно тримати себе та ситуацію під контролем.
А бойових зіткнень, якими Євген може поділитися за ці неповних чотири роки служби у старшого солдата накопичилось достатньо.
— Якось чергували на блокпості. Врізалася в пам’ять дика незвична тиша навколо, але настрій був чудовий. Поряд із нами — широка посадка, через яку противник постійно намагався до нас збоку підібратися. З напарником пішли перевірити ту лісосмугу. Вже обійшли, мали розходитися, аж тут з відстані десь 40–50 метрів ворог почав нас розстрілювати. Їх було близько п’яти осіб. Ми з побратимом не розгубилися, миттєво відкрили вогонь у відповідь. Ще й сусіди з АГС підтримали. Атаку ми відбили, не пустили ворога на наші позиції.
Сьогодні Євген — професійний молодший командир. Проте зупинятися на досягнутому не збирається. Хоче спочатку побудувати військову кар’єру в сержантській вертикалі, але в планах у юнака — стати офіцером.
— Армія мене змінила, я став набагато дорослішим, сприймаю світ по-іншому. Раніше переймався передусім якимись вечірками, тусами з однолітками. Тепер дивлюся в майбутнє, будую плани, розумію, що армія — то моє. Хочу бути офіцером. Заочно вчусь у Херсонському державному аграрному університеті, планую вступити на військову кафедру. Зроблю все, щоб досягнути мети. Адже будь-яку справу треба робити як слід та доводити її до завершення.
