Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
До дороги залишалося метрів зі сто — і всю цю ділянку треба було повзти. Ворог вогнем зі стрілецької зброї не давав голови підвести й витягти майже непритомного офіцера.
Десантник — старший лейтенант Андрій Гавецький — унікальний військовий. У своїй рідній роті він ось уже одинадцятий рік. З 2010 року, як прийшов солдатом на контракт, так і служить.
У школі Андрій навіть думав стати актором і подав документи до Київського національного університету культури та мистецтв. Та не склалось… і навчатись юнакові довелося на іншому факультеті — документознавства. Закінчив три курси, перевівся на заочне й подався в армію. Так і розпочав службу в роті, яка стала невіддільною частиною його життя. А війну Андрій зустрів уже досвідченим командиром — головним сержантом роти, старшим сержантом.
З Луганщиною в Андрія пов’язана вся його фронтова історія
Саме сюди навесні чотирнадцятого зайшли львівські десантники. А найважчими для Андрія та його друзів були бої за 32-й блокпост. Місяць десантники й вінницькі гвардійці в оточені чинили шалений спротив ворогові. Не раз їм на підмогу намагалися пробитись підкріплення й конвої з провізією та боєприпасами. Чимало військових і добровольців загинули під час спроби розблокувати блокпост. І лиш одиниці досягли мети.
— Про те, що ми в оточенні, дізналися від батька нашого бійця. Той сам «афганець», з волонтерською допомогою їхав до сина. На під’їзді їх зупинив ворог, затримали, все забрали. Він пізніше телефоном про те поінформував, — пригадує Андрій.
Отримавши цю звістку, того ж дня, 13 жовтня, десантники під командуванням старшого лейтенанта Володимира Вишневського на трьох БТРах спробували прорватися у напрямку 31-го блокпоста. Ворог помітив групу, почав її обстрілювати. Гранатометним вогнем уражено середній бронетранспортер, але екіпаж успішно покинув машину. Влучили й в інший, однак він залишився на ходу.
Ту дорогу до друга пам’ятатиме все життя
Гранатою, випущеною з підствольника, офіцерові відірвало ногу, він злетів з броні та став відповзати в поле, де зумів надати собі першу допомогу. Десантники відійшли й у розпалі бою не помітили, що командира немає. І тоді Андрій вирішив іти на пошуки офіцера. Ту дорогу до друга він пам’ятатиме все життя. Все зайве: бронежилет, шолом, боєкомплект за ці години руху полем із соняшниками сержант зняв. Навіть йому — витривалому та спортивному — важко було переміщатися у повному спорядженні. Залишив лиш автомат і ніж. За кілька годин пошуків Андрій побачив пораненого, підповз до нього — офіцер його впізнав, хоч ледь був при тямі. До дороги було метрів зі сто — і всю цю ділянку треба було повзти. Ворог вогнем зі стрілецької зброї не давав голови підвести й витягти майже непритомного важкопораненого командира. Телефоном Андрій домовився з товаришем, що той миттю БТРом підлітає на вказане місце — і забирає пораненого. Так все й вийшло.
А далі, щоб врятувати життя офіцера й доставити його у шпиталь, потрібно було домовитися з противником. Так уже не раз робили — коли забирали своїх поранених та полеглих товаришів і вивозили їх. Десантники передавали ж противникові їхніх «двохсотих».
Головний у противника поставив умову: пораненого вивозити лише на БТРі, мабуть, щоб зменшити вогневу потужність оборонців. Тож на БТР-4 гвардійців офіцера переправили на 31-й блокпост, а далі — у госпіталь.
Рятівний конвой від житомирських побратимів
Так у повному оточені неймовірними зусиллями десантники та гвардійці оборонялися, серед них було чимало поранених. У надто критичних ситуаціях, коли ворог, попри шалений опір, підходив на небезпечну відстань, вони неодноразово викликали вогонь власної артилерії по своїх позиціях. Це дало змогу протриматись певний час.
18 жовтня зранку увагу захисників блокпоста привернув гул бронетехніки з боку противника. Хлопці зайняли позиції, приготувались відбиватись, аж раптом на одному з БТРів помітили український прапор — це житомирські десантники пробились на підмогу. Продукти, вода й боєкомплект для захисників блокпоста були на вагу золота. У цей час ворог розпочав обстріл і до блокпоста рушили групи піхоти. Андрій зі снайперською гвинтівкою зайняв позицію та з товаришами відбивав наступ. Раптом сильний поштовх у ліву руку — в голові запаморочилося, кров теплою й тонкою цівкою закапала з рукава… Куля калібру 12,7 мм, випущена російським снайпером, якимось дивом не обірвала життя сержанта, бетонний блок врятував його, а може, то янгол-охоронець Андрія добре так спрацював!
Три операції переніс десантник, відновився та знову до своїх хлопців…
Потім курси в академії — отримав офіцерське звання, прийняв взвод, а згодом став командиром своєї рідної роти.
Спорт для десантника — як друге життя
Андрій — активний спортсмен, майстер спорту України з пауерліфтингу, неодноразовий призер і переможець численних змагань. У 2019 році брав участь в «Іграх нескорених» і посів там призове місце у своїй ваговій категорії.
— Я готувався до виконання нормативу майстра спорту міжнародного класу, на тренуваннях неодноразово показував необхідний результат, — ділиться Андрій. — Щоб досягти цього, потрібні постійні тренування та збалансоване спортивне харчування.
Але як цього дотримуватись у нелегких польових умовах? Та й службові обов’язки, заняття на полігоні й ротації на Схід поки не дозволяють офіцерові здійснити свою мрію. Проте він її досягне — це точно, бо знає свою мету й наполегливо йде до неї. Андрій справжній професіонал — десантник до останньої клітини в його потужному організмі, справедливий і мудрий командир, гарний чоловік і батько двох чудових діток. Коли згадує про дітей, на його очі навертаються сльози — сльози справжнього чоловіка. Він любить їх безмежно — свою чудову сім’ю, сумує за ними й саме заради них та інших дітей зі своєю ротою утримує бойові позиції на практично вже рідній йому Луганщині.
