Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Зазвичай молоді люди, які вирішують пов’язати своє майбутнє з медициною, виношують заповітну мрію змалку. Ближче до вступних іспитів у медичний виш це прагнення трансформується в рушійну силу, яка і визначає подальшу долю людини. А якщо закоханості в майбутню професію лікаря в дитинстві не відбулось? Відповідь на це запитання в розмові зі слухачкою Української військово-медичної академії Ніною Лопугою з’ясовував кореспондент АрміяInform.
«Вирішила, що більше користі принесу, якщо долучусь до лікування наших захисників»
Останній дзвоник для Ніни Лопуги з Ваража та її однолітків став не лише символом прощання зі школою, а й своєрідним сигналом, який сповістив про новий етап життя. Валіза шкільних знань дівчини, гідно оцінених золотою медаллю, відкривала перед нею широкий простір в обранні майбутньої професії.
― Обираючи для вступу навчальний заклад, я поставила собі умову: не розлучатися з улюбленими біологією й хімією, ― зізнається Ніна. ― Тому мій вибір припав на медичний виш, хоча про професію лікаря і гадки не мала.
Дівчина подала документи одразу в чотири медуніверситети ― Львівський, Тернопільський, Чернівецький та Вінницький. І у всі вступила! А для навчання обрала файне місто Тернопіль, яке, на її думку, дуже комфортне для студентства.
Слухаю емоційні розповіді Ніни про перші семестри навчання, вимогливість викладачів, захопленість волейболом, студентську взаємодопомогу і не втримуюсь від запитання:
― Коли прийшло усвідомлення, що улюблені хімія і біологія сприяли правильному вибору майбутньої професії?
― Не одразу, ― з усмішкою реагує співрозмовниця. ― Це трапилося лише після трьох років навчання. На четвертому курсі ми почали ходити на практику в лікарні. І коли я побачила, як лікарі реально допомагають хворим, помітила в очах пацієнтів іскорки надії на одужання, почула від них щирі слова вдячності, я, без зайвого пафосу, відчула, наскільки ця професія відповідальна і, за словами Чехова, «вимагає чистоти душі й помислів». Прийшло розуміння, що це моє.
Навчання Ніни Лопуги в медуніверситеті збіглося у часі з початком російсько-української війни. На медійних інтернет-ресурсах та в соцмережах дівчина слідкувала за повідомленнями про роботу військових медиків, захоплювалась їхньою самовідданістю, професіоналізмом і мужністю. І коли після університету постало питання, де здобувати ступінь «магістра», Ніна надала перевагу Українській військово-медичній академії.
― Варіантів мала кілька, але в Києві приваблювала потужна лікувальна база в стінах Київського госпіталю. А ще для себе вирішила, що більше користі принесу, якщо долучусь до лікування захисників, ― говорить Лопуга. ― Знала, що поміж суто профільних іспитів, в академії потрібно здавати й нормативи з фізичної підготовки. Тут у нагоді стала моя дружба зі спортом, зокрема волейболом.
В академії Ніна обрала для навчання спеціальність не з простих ― «Анестезіологія». Пояснює вибір тим, що ця професія не сприймає суто механічних дій за підручником, а передбачає роботу руками й головою.
― Ця професія змушує бути готовим до будь-яких нестандартних ситуацій, вимагає швидкого ухвалення єдино правильного рішення, коли в операційному блоці або в реанімаційному відділенні йде боротьба за життя пацієнта, ― говорить співрозмовниця. ― У Головному військовому клінічному госпіталі, який для слухачів академії є потужною навчальною базою, багато лікарів-анестезіологів залюбки діляться досвідом і особливостями професії.
«Намагаюсь ставитись до кожного хворого так, як хотіла б, щоб ставились до моїх батьків»
За два з половиною роки навчання Ніна Лопуга пройшла практику у всіх хірургічних відділеннях шпиталю. І з кожного з них уважна та допитлива слухачка брала для себе якусь корисну методику, робила важливі спостереження. Неабияке враження справило стажування в Харківському госпіталі, де довелося мати справу з пораненими, евакуйованими з передової.
― У Харкові найбільше вразила професійно налагоджена робота операційних бригад, ― розповідає Ніна. ― Усі команди виконуються дуже швидко і водночас без метушні: кожен до автоматизму знає порядок своїх дій. Відверто, отримала насолоду, працюючи у команді. А ще там реальніше відчуваєш близькість війни.
У Ніни Лопуги наставником є дуже досвідчений фахівець ― лікар-анестезіолог із 42-річним стажем, у минулому головний анестезіолог Київського госпіталю Георгій Трещалін.
― Що найбільше імпонує у моїй підопічній, так це нестримне бажання щодня пізнавати щось нове, ― ділиться враженнями від спільної роботи з дівчиною Георгій Олександрович. ― Вона дуже багато читає спеціальної літератури, намагається практично опанувати новітні методи. Під час оперативних втручань я довіряю їй самостійно підбирати види анестезії. Стою поруч, спостерігаю й тішусь, наскільки вправно і грамотно діє учениця.
Довелось і мені бути свідком, як Ніна Лопуга спілкувалась з пацієнтом, якого готували до оперативного втручання. Зміст бесіди я не чув, але за виразом обличчя хворого, яке помітно змінювалось від стримано настороженого до усміхненого, суть розмови була зрозуміла.
― Безперечно, кожен пацієнт перед операцією хвилюється і часто-густо малює собі в уяві картинки, далекі від оптимістичних, ― пояснює Лопуга. ― Одне із завдань анестезіолога ― не лише вивчити фізіологічний стан пацієнта напередодні оперативного втручання, а і заспокоїти, налаштувати на позитивний настрій. Тобто, створити сприятливі умови одужування. Я ж намагаюсь ставитись до кожного хворого так, як хотіла б, щоб ставились до моїх батьків.
Спілкуючись з Ніною Лопугою, неодноразово ловив себе на думці, що переді мною не слухачка академії, а готовий лікар-анестезіолог, із відповідним арсеналом знань і навичок. Аби підсилити мої враження, додам, що минулого навчального року молодший лейтенант медичної служби Лопуга за наполегливість у навчанні отримувала академічну стипендію Президента України, а цього року ― іменну стипендію Верховної Ради України.
Влітку цього року Ніна Лопуга разом із колегами-однокурсниками завершить навчання і отримає призначення. Не виключено, що в комісії, яка займатиметься розподіленням, виникне проблема. Справа в тім, що місяць тому наша героїня вийшла заміж за однокурсника і теж… анестезіолога Андрія Колосінського.
― Ми не переймаємося щодо майбутнього місця служби, ― усміхається Ніна Лопуга. ― З радістю сприймемо будь-яке призначення і працюватимемо з подвійною енергією.
Ось так може несподівано обернутись прихильність до хімії й біології…
