Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Людмила Козуб із села Плоске Носівського району пішла воювати через любов до своїх п’ятьох дітей, восьми онуків та країни, у якій вони народилися і зростають. З 2014-го воювала в батальйоні «Айдар», потім займалася пошуком та ексгумацію на полях боїв останків захисників України. За це нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, також удостоєна високого звання «Мати-героїня».
Як служилося в добровольчому батальйоні та чому після повернення з війни не зняла погонів, старший сержант Збройних Сил України Людмила Козуб розповіла для АрміяInform.
— До Революції Гідності у мене було звичайне життя: домашні клопоти, виховання дітей і онуків, робота в школі, бо ж за першою освітою — педагог, а потім — на столичному квітковому ринку… Тоді, пропонуючи покупцям букети і називаючи чи не всі існуючі сорти троянд, навіть не думала, що так само знатиму чи не про всі види зброї і військової техніки, — каже пані Людмила.
На війну жінка, яка завжди була проти насильства і війни, та навіть іграшкових пістолетів дітям і онукам ніколи не купувала, поїхала після Революції Гідності. Спочатку почала їздити на Майдан. Допомагала пораненим, збирала гуманітарну допомогу. Як людина, що глибоко вірить, щодня навідувала богослужіння й молилася за Україну, проводжала добровольців на Донбас. А вже у червні 2014-го і сама ступила на луганську землю як доброволець «Айдару», до складу якого увійшло багато активістів самооборони Майдану.
— Понад усе на світі я люблю своїх дітей. Та мене і досі звинувачують у тому, що лишила їх і поїхала на війну. Казали, що таких, як я, треба саджати за ґрати. Але найменша донька Даніела, коли її запитували: «Де мама?», дала найкращу відповідь за нас обох: «Мама на війні для того, щоб війна не прийшла до нас». Коли вона йшла до першого класу, мене не було поруч. Та якби знову постало питання йти в АТО чи ні, я б не роздумуючи пішла, — каже Людмила.
На війну Людмила Михайлівна збиралася, не маючи ні копійки в кишені. На військову форму та всі підручні засоби скинулися подружки з роботи. Серце холонуло від думки, що може не повернутися живою. Та сидіти вдома й удавати, що нічого не відбувається, було нестерпно.
— Дорогою їхала й молилася: «Господи, якщо Ти обрав для мене цей шлях, і я не помиляюся, що їду на війну, — подай мені знак. Нехай мене зустріне віруюча людина». Так і сталося. Коли приїхала на вокзал, ніхто мене не зустрів. Прочекала майже дві години. Вже думала йти. Як раптом біля мене зупинилась машина. У ній була віруюча жінка, якій доручили зустріти мене, бо за дивним збігом ні в кого іншого не було змоги цього зробити. З нею ми дісталися добровольчого батальйону «Айдар». Тоді бійці батальйону стояли у найгарячіших точках Донбасу. Захищали Луганський аеропорт, Щастя, Трьохізбенку тощо.
На запитання, чи не страшно було, каже «страшно». Але за тим ритмом і бажанням захистити країну, допомогти побратимам — ніхто не відчував страху.
— Спочатку, як приїхала, хапалася за все, чим могла допомогти. Потім взялася за постачання необхідного для бійців — від води, шкарпеток, камуфляжу до продуктів. Завжди була там, де найбільше чекали допомоги, за що отримала позивний «Тереза». Тоді, у червні 2014, пам’ятаєте, яка ситуація була? Заїжджали на найвіддаленіші позиції. Снаряди «Градів» свистіли над головою не раз, але в нас не влучали. Навіть невіруючі казали, що мене Бог береже. Він і справді мене беріг. Бо без нього нічого б не вийшло, — каже пані Людмила.
Жінка бачила жахливі бої, страшні обстріли… Але, каже, ще страшнішими були їхні наслідки: розбита техніка, фрагменти амуніції, розкидані по полю, багнюка і… серед того всього — тіла загиблих бійців… яких нерідко доводилося збирати просто по шматочках.
— Я бачила тіла побратимів і, як мати, розуміла, наскільки важливо для рідних поховати загиблого сина, батька, брата. Тому взяла на себе психологічно найважче — вивозити їх з поля бою і доправити додому. Було нас пускали на ту сторону аби зібрати останки наших хлопців, як і їх на цю, аби теж забрали своїх. Траплялося, шукали розкидані шматки тіл, складали їх у мішки, аби відправити на експертизу ДНК, щоб встановити, кому належали. А скільки я відвозила на поховання, передавала рідним, хоронила. Уже всі населені пункти і не пригадаю, у яких довелося побувати. В якийсь момент у мене щезли сльози. Душа боліла, що гинуть найсміливіші, найдобріші, ще зовсім молоді, а сліз не було. Потім мені сказали, то від постійного стресу, — розповідає Людмила Козуб.
Тому, щоб приборкати своє хвилювання і подолати стрес, жінка рятувалася розмовами з побратимами.
— До мене приходили за розрадою, як до матері, і хлопці, і дівчата — і зовсім молоді, і старші вдвічі воїни. Добре слово на війні потрібне не менше, аніж зброя, — переконана Людмила.
Через це у 2017 році вона стала однією з перших жінок — військових капеланів. Закінчила магістратуру Національного університету імені Шевченка. Отримала диплом психолога.
— На громадських засадах два роки капеланом була у Верховній Раді. У новому парламенті вже не знадобилася. Та я ще капелан при Київській міській державній адміністрації. Поєднувала цю діяльність з волонтерством та роботою.
Потім зрозуміла, що вже не можу без армії — пішла служити на контракт у відділ забезпечення авіаційним та електронним обладнанням Повітряних Сил. Там відбулося скорочення, і нині я служу в Командуванні Сил логістики, — каже пані Людмила.
Здолавши всі випробування, виживши на війні і витримавши важкі психологічні навантаження під час пошуку та поховання полеглих побратимів, а ще — розлуку із улюбленою сім’єю, відсутність чоловічої підтримки, пані Людмила врешті отримала свою винагороду — зустріла коханого, з яким поєднала свою долю у шлюбі кілька років тому.
— За стільки років уже й не вірила, що любов існує. Виявилося, що вона є, і до мене прийшла на війні. Ігоря зустріла ще у 2014 році в «Айдарі», але зустрічалися почали значно пізніше. Він віруючий, як і я. За фахом будівельник. Ми зовсім різні. Та нас об’єднує спільне завдання — вибороти для України незалежність, а для наших дітей — перемогу і мирне майбутнє.
Коли Людмила та Ігор повінчалися, у їхній родини з’явилося шестеро дітей та вісім онуків на двох. І хоча більшість їхніх дітей уже нині дорослі, мають власні сім’ї (з Людмилою живе лише наймолодша Даніела), моменти, коли всі вони збираються під одним дахом на свята та вихідні — найщасливіші. Тоді Людмила розуміє, що таке справжнє щастя і справжнє багатство. Вони ті, заради кого вона їздила на війну…
На вінчанні Людмили та Ігоря свідками були: з її боку — співачка Оксана Білозір, з якою знайомі ще парафіянками церкви, з боку чоловіка Ігоря — його побратим.
І хоча нині ані пані Людмила, ані її чоловік вже не їздять більше на Донбас, війна й армія не йдуть з їхнього життя. Вони стежать за новинами з фронту, допомагають нашим воїнам, зустрічаються з побратимами. Людмила продовжує службу у ЗСУ — служить у Командуванні Сил Логістики та має авторитет і повагу серед побратимів та керівництва.
Вітаємо пані Людмилу Козуб та її чоловіка з Днем добровольця та бажаємо їм та всій їхній родині успіхів і щастя!
