Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
У квітні 2015 року 20-річний вінницький студент-медик Віталій Верлан залишив навчання та вирушив на передову. На заперечення матері, яка на той час вже не раз їздила із волонтерською допомогою на Схід, відповів: «Ти ж їздиш, і все гаразд, то й зі мною нічого не станеться».
Від самого початку війни мене постійно турбувала думка: «Чому я —медик із практичним досвідом роботи фельдшера — сиджу вдома, коли мої ровесники захищають країну?» — розповідає хлопець. – Хоча й не можна сказати, що я сидів склавши руки: навчався в медуніверситеті, допомагав збирати та відправляти вантажі з допомогою для наших захисників, доглядав за молодшими братом та сестричкою, коли мама доставляла зібрані речі на передову.
Тож за рік Віталик подав заявку до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова. Наприкінці травня 2015-го він пройшов одноденний курс з домедичної допомоги в Дніпрі і вирушив до бази ПДМШ у Бахмуті. Звідти фельдшера відправили чергувати в Луганське, де тоді тримала позиції 30-та окрема механізована бригада. Майже одразу після прибуття хлопець потрапив під прицільний обстріл із САУшок.
Я тоді напросився на чергування з бійцями на позицію. У будинок, де ми оселилися, повернувся десь о 3-й ночі, а о пів на п’яту по нас почали гатити. Ми встигли сховатися в укриття. Стріляли всього пів години, проте мені той час видався вічністю. Вже після завершення обстрілу побачив, що від нашого будиночка майже нічого не залишилося, а моє ліжко повністю було встелене осколками, — розповідає хлопець.
Молодий фельдшер не розгубився, допомагав проводити евакуацію поранених. І лише за добу, опинившись під крапельницею в Бахмуті, зрозумів, що не може нормально говорити: деякий час Віталій сильно заїкався. Керівництво шпиталю запропонувало йому повернутися додому. Проте хлопець відмовився, відчуваючи, що його допомога дуже потрібна побратимам.
Вже перебуваючи в Троїцькому, хлопець переконався у правильності свого вибору. Тоді групу медиків із ПДМШ терміново викликали на позицію, обстріляну з «Градів». Одному з бійців сильно роздробило ногу. Медики вчасно зупинили кровотечу, зафіксували кінцівку та доправили пораненого до лікувального закладу. Цілком імовірно, що швидко надана кваліфікована допомога і врятувала чоловікові ногу.
Того ж року Віталій Верлан вдруге вирушив до району проведення АТО. Упродовж місяця хлопець виконував обов’язки фельдшера у 65-му військовому мобільному шпиталі. А вже згодом вирішив укласти контракт на військову службу — дуже хотів потрапити до 30-ї бригади. Під час КМБ на Яворівському полігоні вправного медика помітили інструктори з Міжнародного центру миротворчості та безпеки і запропонували Віталію Верлану стати сержантом-інструктором з надання першої домедичної допомоги.
— Спочатку я сам пройшов курси інструкторів і отримав канадський та американський сертифікати з тактичної медицини. А за два роки викладав базовий курс для всіх військовослужбовців, які приїжджали до Центру на навчання, а для медичного персоналу підрозділів — поглиблений курс із першої домедичної допомоги. Крім того, проводив курси й для інструкторів, — розповідає Віталій.
У період військової служби йому дуже допоміг досвід з передової для здобуття авторитету серед слухачів та налагодження з ними стосунків. Адже на навчання приїжджав особовий склад бойових підрозділів, який пройшов найгарячіші точки. І щоб навчити таких військовослужбовців рятувати інших, потрібно було показати, що ти з ними на рівних.
— Дуже часто чув попервах, особливо від старших вояків: «хлопче, а сам ти де був, чого можеш навчити?» Розказував, де був, що робив. Показував, що вмію як медик, — говорить він.
У 2018 році Віталій Верлан був звільнений із військової служби за станом здоров’я. Проблеми із хребтом, яких хлопець спочатку намагався не помічати, далися взнаки. Консервативне лікування не допомагало, довелося пройти кілька оперативних втручань. Але попри те, що лікарі діагностували незворотні наслідки травмувань, хлопець не втрачає оптимізму. Він поновився на навчанні в медичному університеті, працює у Військо-медичному клінічному центрі Центрального регіону та впевнений, що його дитяча мрія стати лікарем — це правильний вибір.
