Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Два брати Чайки — Віктор і Василь — проходять службу в одному підрозділі окремої механізованої бригади.
Першим з них на війну потрапив старший — Віктор. Після Майдану він з однодумцями подався до «Правого сектору», пройшов вишкіл і виконував ризиковані завдання. Згодом з товаришами вступив у батальйон «Донбас», що формувався у Нових Петрівцях.
— Для мене війна почалася з Майдану: було внутрішнє відчуття й розуміння, що ми змінюємось і змінимо країну. Але цей шлях нам доведеться виборювати, — каже Віктор.
Після короткої, але інтенсивної підготовки Віктор з добровольцями прибув в Артемівськ (нині — Бахмут), а далі — бої за Попасну й Лисичанськ. Саме під Попасною дістав першу контузію.
…Підрозділи добровольців отримали завдання зайняти частину міста. Перший ворожий блокпост на мосту активним вогнем піхотинців і бронетранспортерів був знищений. А вже на другому ворог зустрів штурмовиків шаленим вогнем з великокаліберних кулеметів. Поранень зазнали кілька донбасівців. З боку бетонного паркану, що ліворуч межував з блокпостом, по тих, хто наступав, ударили з підствольників і гранатометів. Одна з гранат вибухнула за кілька метрів від Віктора.
— Шолом відлетів в один бік, автомат в інший, а я — у третій. Голова гуде, нічого не чую, — пригадує той бій Віктор.
А за кілька днів ще одна контузія додалась під час бою, згодом ще…
Найцінніше й найдорожче, що мали — це люди, справжні патріоти
— У нас були чудові люди, патріоти, які свідомо прийшли захищати країну. Багато моїх друзів загинули під Іловайськом, в інших боях з ворогом, — каже чоловік.
Після численних контузій у нього сильно впали зір і слух. А тут ще й донька захворіла. Віктор повернувся на Волинь рятувати дитину. Позичив значні кошти на лікування, сам теж лікувався. Потім заробляв, щоб борг погасити. А коли розрахувався й відновив здоров’я — знову вирушив на війну. Тоді його брат Василь уже воював у піхоті, і Віктор вирушив до нього.
Менший Чайка — Василь — уперше потрапив до одного з добробатів у шістнадцять років. Закінчив перший курс профтехучилища і рвонув на Схід за прикладом брата. Там додав собі два роки, щоб не відправили додому, й почав готуватися до бойових дій у тренувальному таборі. Якось під час перерви у заняттях інструктор — досвідчений доброволець — на телефоні показав фото побратимів ще з 2014 року. На одному з них Василь упізнав старшого брата. Інструктор, побачивши реакцію хлопця, почав розпитувати його, а пізніше зателефонував Вікторові й дізнався: Василя шукають батьки й уже подали в поліцію. Тож юнака відправили додому.
— Їдь хлопче, навчайся, здобувай професію, а на твій вік війни ще вистачить, встигнеш, — сказав на прощання командир.
Василь повернувся на Волинь до батьків. Ті зраділи, що юнак живий і неушкоджений. Він продовжив навчання, здобув професію, навіть попрацювати встиг. Але мріяв здійснити задумане. Тож щойно йому виповнилося вісімнадцять — вирушив у військкомат. Його направили в навчальний центр, а звідти — в окрему механізовану бригаду. І ось уже чотири роки Василь серед захисників України. З товаришами відбув кілька ротацій, набув бойового досвіду. Нині — головний сержант взводу і навчає молодих хлопців, які приходять у підрозділ на заміну ветеранам.
Так брати Чайки і служать в одній роті, але на різних бойових позиціях. Старший командує опорником, а Василь тимчасово виконує обов’язки головного сержанта роти.
На запитання: «А як же рідні відреагували, що ви на війні?», брати коротко відповіли: «Вже змирились». Вони різні за віком, але рідні по крові й духу, справжні чоловіки, які знають ціну життя й віддані своїй справі — патріоти та професіонали.
