Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Марина Гончарова дитинство провела на Одещині. Так сталося, що батька їй замінив старший брат Андрій. Для неї він став прикладом і надійною опорою у житті. Пізніше він закінчив навчання у виші, отримав офіцерське звання і продовжив службу поблизу Одеси. У 2015-му відряджений до району проведення АТО, де брав участь у захисті Донецького аеропорту.
– Я в усьому брала приклад з брата, для мене він – справжній авторитет і взірець мужності. І от коли Андрій став офіцером і поїхав на війну, я теж замислилася про військову кар’єру, − розповідає Марина. – Брат постійно відмовляв, радив обрати цивільний фах. Він за мене хвилювався і не хотів, аби я ризикувала. Я ж хотіла довести, що можу нарівні з чоловіками захищати рідну землю.
Сильний характер і цілеспрямованість жінки визначили її майбутню професію. У 2018 році Марина підписала контракт, закінчила навчальний центр у Василькові й розпочала службу в одній з військових частин. Від початку служби намагалася потрапити в списки на відправку в ООС. Однак командування не хотіло відправляти її на Донбас. Місяць вона оббивала пороги кабінетів командирів різних ланок і таки досягла свого. Її рапорт на добровільне відрядження в район проведення бойових дій схвалили.
– На початку 2019-го мене відрядили на Донеччину – прикомандирували до десантно-штурмової роти. Пам’ятаю, як вже в поїзді набралася сміливості й подзвонила брату, аби сповістити цю новину. Він, м’яко кажучи, був шокований. Було ніяково, що все тримала в таємниці до останнього моменту, але тільки так могла уберегтися від його відмов, − усміхається Марина.
В ООС підрозділ Марини Гончарової зайняв оборонні рубежі біля Гранітного, що неподалік Волновахи. За розподілом дівчина прийняла посаду помічника кулеметника. Вона тоді й не здогадувалась, що цей кулеметний розрахунок стане для неї доленосним.
Перші 4 місяці Марина виконувала обов’язки на одному з ВОПів у безпосередній близькості від противника. На самісінькому передку і зародилося велике кохання, яке поєднало двох людей у щасливу сім’ю.
– Ми пізно вночі прибули в розташування частини. Нам одразу видали зброю, яку слід було обов’язково почистити, а я тоді вже з ніг валилася від утоми. До мене підійшов Сергій – кулеметник мого розрахунку. І чемно запропонував допомогу, порадивши йти відпочивати з дороги. Тоді й відбулося наше перше знайомство й з того часу ми нерозлучні, − говорить Марина. – Увесь термін відрядження разом заступали на бойове чергування на опорнику, спілкувалися, ділилися враженнями від служби. Він в усьому допомагав і підтримував мене. Сергій – надійний та чуйний, з такою людиною і на першій лінії оборони не страшно. Непомітно дружба переросла у почуття. Ніколи раніше не подумала б, що зустріну справжнє кохання на передовій. Під час одного з чергувань на ВОПі Сергій мені освідчився. Вирішили дочекатися ротації і одружитися вдома. Через 8 місяців повернулися з ООС і відгуляли весілля. Ось так, поїхала на війну і зустріла своє кохання та сенс життя.
Невдовзі молодята поїхали в Харків і успішно склали вступні іспити до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Наразі Марина та Сергій навчаються на першому курсі, опановують специфіку радіотехнічних військ. У вільний від навчання час виховують двох діточок. Щаслива сім’я Гончарових планує успішно закінчити навчання і отримати лейтенантські погони.
