Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
Старша медсестра евакуаційного відділення медичної роти окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського сержант Ярослава Юрчук – це постать справжньої сучасної української жінки-воїна. Вона – непроста медсестра, а фронтова, яка була на передньому краї, рятувала життя поранених воїнів і знає, що таке війна. Не просто військова, а – морпіх, яка склала непростий іспит на берет морського піхотинця. А ще – виборола титул «Міс глядацьких симпатій» у конкурсі серед військовослужбовиць-медиків «Берегиня в погонах − 2020», який відбувся два місяці тому на Вінниччині.
Ярослава – подолянка. Народилася й виросла в місті Волочиську на Хмельниччині. У дитинстві захоплювалася танцями та співом – кілька років відвідувала студію спортивних танців і вокальний гурток. А після школи вирішила пов’язати життя з медициною, вступивши в Шепетівське медучилище.
Першу медичну освіту Ярослава здобула за фахом зубного гігієніста, тож працювати пішла в стоматологію. Кілька років трудилася медсестрою, а одружившись, переїхала до першого місця служби чоловіка – лейтенанта − до Шепетівки. На той час дівчина встигла заочно здобути вже другу освіту – цього разу вищу, закінчивши Європейський університет за фахом «менеджмент організації охорони здоров’я».
А потім почалася війна. Згодом чоловік перевівся у морську піхоту, а молода мама Ярослава теж вирішила піти до лав захисників.
– Владиславчику вже майже три рочки, мама приїде до Миколаєва і сидітиме з ним, поки ми будемо в АТО! – наполягла під час непростої розмови з чоловіком дівчина.
Так і зробили. Поки бабуся бавилася з онуком, Юрчуки «відпочивали» на Азові. Щоправда, насправді бачити море доводилося зрідка й здалеку, адже позиції роти морської піхоти капітана Павла Юрчука були на той час у Водяному, а медсестра − сержант Ярослава Юрчук − несла службу на одному з блокпостів неподалік.
– Ми, медики, звісно перебували не на передньому краю, втім – близенько від нього, – розповідає дівчина. – Нерідко міни неподалік лягали, і посвист куль був чутним – усяке бувало… Особливо, якщо перебували не на блокпосту, а вирушали на етап евакуації, забираючи в бойових медиків підрозділів поранених і доправляючи їх у маріупольський шпиталь…
Один такий випадок Ярослава пригадує, щиро радіючи, що, як не був важко поранений морпіх, їм вдалося довезти його до шпиталю живим і притомним. Більше того – він вилікувався й служив та воював далі!
– Це був, здається, грудень шістнадцятого… Поранених було не те, щоб дуже багато, але, певно, близько десяти перевезти довелося, – згадує медсестра. – Той хлопець мав важке поранення кулею калібру 5,45, адже вхідне – у плечі, а пошкоджені були внутрішні органи, значна крововтрата… Джипом із підрозділу з «нуля» його домчали до нас, і ми, розуміючи, що швидка зі шпиталю не встигне, самі полетіли з ним санітаркою у Маріуполь. Надавши невідкладну допомогу, перев’язавши, вколовши знеболювальне і поставивши й тримаючи в руках крапельницю, всю дорогу не припиняли розмовляти з ним, аби не знепритомнів… І – вдалося! Невдовзі дізналася, що хлопчина повернувся у стрій і продовжує воювати!
Повернувшись у ППД, молода жінка продовжує служити. Починала солдат Юрчук із посади санітара, потім була рентген-лаборантом, тепер – старша медсестра евакуаційного відділення. У вільний час любить шити й в’язати, готувати смаколики, постійно пізнавати щось нове.
– Насолоджуюся життям і беру від нього все, що тільки можна, – каже вона. Та найбільше любить свого єдиного синочка, Владислава, якому щойно виповнилося 8 років і який навчається у другому класі. Ось така вона, наша захисниця Ярослава – Мати, Воїн та Берегиня у погонах.
