Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Свій позивний старший прапорщик «Волох», який нині служить на передових позиціях поблизу Мар’їнки, отримав ще за радянських часів. Служив тоді чоловік не абиде, а в роті глибинної розвідки. То був найпідготовленіший підрозділ РА, офіцерський спецназ, куди брали прапорщиків виключно за особливі навички й уміння. Разом із позивним за десять років служби у радянській армії здобув серйозний досвід. Каже, що готували на той час потужно. Їхав на навчання, коли дитині був місяць, а повернувся — на перший день народження. У 1991-му чоловік із армії звільнився, повернувся в Україну, працював водієм, заробив стаж, вийшов на пенсію… Армія ж залишилась лише у спогадах… Уже пенсіонером поїхав на заробітки до Росії, платили непогано — за місяць кілька тисяч доларів. На рідній Сумщині таких коштів не заробиш! Та коли почалася війна, матеріальні блага відійшли далеко на другий план…
Розвідник одразу вирішив повертатись і захищати рідну землю… Але якщо син покинув Росію без проблем, то «Волоха» знімали з потяга, називали «невиїзним», сценарій повторювався тричі. Чоловік розповідає, що довелось іти на хитрощі — просити політичного притулку, подавати документи на постійне проживання в РФ. Тільки тоді вдалося чкурнути з Росії! І — одразу до військкомату! Вже за тиждень після успішної втечі з «тюрми народів», «Волох» був у батальйоні тероборони. Встиг, як кажуть, заскочити в останній вагон, підрозділ якраз готували до відправки в район АТО.
— Дружина — у сльози: «Ти в паспорт коли дивився востаннє? Вже давно за 50!». Добре, що часу на довгі проводи не було. Мене призначили головним сержантом роти вогневої підтримки, водночас я був ще й т.в.о. командира. Та розпочалось усе з формування роти. Більшість бійців прийшли без досвіду, тож вчити доводилось усьому: як користуватись зброєю, ставити і уникати розтяжок, заплутувати сліди… Підготували людей серйозно, уже перші бої продемонстрували, що наша рота — не якісь там зелені хлопчаки, а справжні професіонали! Займались і тактичними завданнями, і прикриттям наших підрозділів, розвідкою, і збором інформації. Для цього переодягались у цивільний одяг, ходили містами і селами, спілкувались із місцевим населенням, пригощали їх смаколиками й вивідували потрібні дані.
«Волох» пригадує, як перед виходом у Дебальцеве, комбат вишикував усіх і сказав, що потрібні 90 добровольців. Не встиг він завершити своє: «Хто йде?», як позаду не залишилось нікого, увесь батальйон зробив крок уперед.
— Відібрали переважно кулеметників, протитанкістів… На збори дали якихось півгодини — і вперед! Прибули якраз на початок бою, не встигли з машин вискочити, як розпочався мінометний обстріл. Ворог наступав, м’яко кажучи, масштабно — кинув безмір одиниць озброєння і техніки. Та й ми воювали завзято. Наш підрозділ знищив 5 ворожих танків, один із них — із РПГ, били в лоб, аж поки панцирник не зупинився! Знадобилось 12 влучних пострілів. Ворожий танк зупинився за тридцять метрів до наших позицій.
«Волох» не раз відмічав, що «народився в сорочці». Та коли після Дебальцевого роту перекинули під Торецьк, зазнав складного поранення. Довелось із армією зав’язати, хоч і ненадовго…
— Перед нами стояло завдання знищити «секрет» противника і встановити власний сторожовий пост. Пішли вдвох, бо розуміли, що це може бути квиток в один кінець. Успішно впорались, і коли полем пробирались назад, потрапили під прицільний мінометний обстріл. Отямився вже в госпіталі, медики сказали, що ледь серце не зачепило, тож я ще не погано «відмазався».
На «цивілці» «Волох» часу даремно не гаяв — створив ветеранську спілку, яку нині очолює, почав активно проводити патріотичні заняття, організовувати пластунські виходи, волонтерити. Як тільки медики «зняли» групу інвалідності, знову призвався й вирушив на передову!
— Син за станом здоров’я служити не може, хоч і не раз поривався до військкомату. А от онуки вже готуються іти моїми стопами! Старший — чуба відростив, ходить у секцію рукопашного бою, планує приєднатись до пластунів. Майбутнє — у надійних руках!
«Волох» і нині там, де до російських окупантів — рукою подати! Дружина вже й не намагається буркотіти про вік та здоров’я. «Та й хіба 57 — це вік?» — жартома резюмує воїн.
