Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
…Листопад 2014 року, Донецький аеропорт. Два Т-64 повним ходом проскочили «злітку» й різко зупинилися напроти нового терміналу. В одному з них командир танка на позивний «Адам» — згодом легендарний Герой України Євген Межевікін, в іншому — «Макс», на той час молодий офіцер, нещодавній випускник Львівської «сухопутки». Третій танк зупинився на початку злітної смуги й почав прикривати екіпажі побратимів. А ті зі свого боку гатили по другому поверсі терміналу, де засіли російські найманці й «шахтарі» з пропискою і військовими квитками РФ.
— Дивлюсь, снаряд залетів прямісінько у вікно. Вибух, полум’я, дим. Він починає зрештою розсіюватися, і в якусь мить чітко стає видно… пошматовані на частини тіла людей, які розкидало й на підвіконня. Спочатку наче ступор! Якась незрозуміла сила тебе зупинила, і ти просто скам’яніло дивишся на це все й перестаєш діяти. Та за якусь мить починає роїтися думка: «Якщо не ти їх, то вони тебе! Краще стріляти!» Знову віддаються команди на враження, знову розбираєш обстановку навколо й ведеш бій! Ми відстрілюємо 23 снаряди з конвеєра, три залишаємо на зворотну дорогу про всяк випадок і відходимо, — пригадує один зі своїх боїв, який і досі наче в чорно-білому кіно і по секундах «перемотується» в пам’яті капітана Максима Сулими.
Він один з тих офіцерів, яким після закінчення вишу відразу випало воювати. І один з небагатьох, на долю яких одразу ж припав ДАП та інші найгарячіші точки навколо Донецька. І далі… за хронологією війни.
Перед танкістами стояло завдання прикрити собою колони, які заходили на летовище
— Випуск з академії відбувся 21 червня. А вже 23-го я представлявся командиру танкової Сіверської бригади полковнику Грицькову. Першу лейтенантську відпустку перенесла війна. Мене розподілили у 2-й танковий батальйон, 4-ту танкову роту на посаду командира 1-го танкового взводу, — пригадує перші дні офіцерської служби Максим Сулима.
Тоді все відбувалося швидко…Три дні на прийняття посади — і молодий офіцер уже в Ярмолинцях, що на Сумщині. Тут до кінця вересня пройшло бойове злагодження його батальйону. І ось підрозділ уже на Донеччині, біля села Зачатівка — на напрямку Волноваха – Маріуполь.
— Стали табором, облаштувались. Та довго сидіти не довелося. За командою комбрига, три танки, у тому числі мій, були придані бригаді «Холодний Яр», яка вже вела бої за Донецький аеропорт і прилеглі території. І ми у складі офіцерських екіпажів, бо щойно мобілізовані військовослужбовці просто відмовлялися вирушати на ДАП, висунулись у село Тоненьке, де тоді стояла механізована бригада, — продовжив розповідь «Макс».
Основне завдання, яке тоді стояло перед танкістами, — прикрити собою, саме собою, як сталевою бронею, так і вогневою міццю, колони, які підвозили продовольство й боєприпаси захисникам Донецького летовища. Окрім того, танкісти вибивали противника з рукавів старого терміналу, вели вогонь по метеовежі, де тоді сиділи снайпери сепаратистів, і загалом прикривали піхоту в численних боях за навколишню територію.
Кожен виїзд, як останній!
— На прикриття колон виїжджало від двох до чотирьох танків. Рушали завжди раніше й на 2-3 кілометри з боку. На під’їздах до аеропорту одразу відкривали вогонь по ворогу. Таким чином змушували російських найманців переводити основний вогневий удар та їхню лють на себе. Танки для противника були завжди головною мішенню. І таким чином, як могли, убезпечували колони на БМП та автомобільній техніці від ударів ворога, — розповів капітан Максим Сулима.
Для танкістів кожен такий виїзд міг стати останнім. Дорогу, по якій вони їхали з Водяного на ДАП, називали не інакше як «Дорогою смерті». З кінця жовтня по 29 грудня 2014-го «Макс» і його колеги могли за добу робити по 3-4 виїзди!
— Навіть уночі спати не хотілося! Кров гаряча, адреналін зашкалював, хотілося ще більше їздити, стріляти та знищувати ворога! — говорить танкіст.
«Максу» тоді дивом пощастило лишитися неушкодженим. За цей час з батальйону було підбито три танки, один — згорів з екіпажем. Танк його комбата майора Висоцького на псевдо «Торнадо» підірвався на «Дорозі смерті»…
— На їхньому місці мав бути мій екіпаж. Того дня ми разом з екіпажем Межевікіна вирушили на виконання поставленого завдання. Дорогою в мене полетіла система наведення. Зупинилися, почали розбиратися. Нам на заміну поїхав комбат. На об’їзній Донецького аеропорту його механік-водій трохи виїхав за слід першого танка і… підірвався. Вирвало каток. Я дізнався про це з повідомлення «Адама» по радіостанції та вирішив з поламаною системою їхати на допомогу товаришам та евакуацію машини. Екіпаж був біля танка — контужений. Посадили на броню, танк зачепили й через Водяне затягнули в Тоненьке, — розповів про цей випадок Максим.
«На війні все чітко зрозуміло: тут ти — там ворог»
— Після того, як згорів екіпаж із сусіднього взводу, чи не було страшно сідати в танк, адже могла спіткати така сама страшна доля?! — запитую в офіцера.
— Так, було страшно. Та війна наче «затягує». Там інші цінності, пріоритети, відповідальність. Ти виконав поставлене завдання, знищив противника — ти заслужив похвалу й повагу. Там на диво психологічно легше. Все чітко зрозуміло: тут ти — там ворог; завдання — знищити противника й вижити самому, — сказав Максим.
Продовжуючи розповідь про бойовий шлях мого співрозмовника, зазначу, що після Водяного, Опитного, Пісків і ДАПу підрозділ «Макса» придано бригаді імені Чорних Запорожців. Разом з цим військовим колективом танкісти вели бої в районі Волновахи, Рибного, Багача. Потім передислокація в Курахове, Єлизаветівку. Разом з ОМБр імені Лицарів Зимового Походу танкісти Сіверської бригади стримували ворога у Мар’їнці. З 2015 року офіцер командував 4-ю танковою ротою. І до березня 2016-го вів активні бойові дії. Аж поки бригаду не було виведено з АТО для доукомплектування.
Потім було повернення у знайому Зачатівку на Донеччині й виконання чергових завдань у складі операції Об’єднаних сил.
Уже понад рік, як офіцер передає бойовий досвід майбутнім офіцерам-танкістам — курсантам Національної академії сухопутних військ. Беззаперечно, що саме такі офіцери й повинні виховувати та навчати майбутніх командирів!
Фото автора та з архіву капітана Максима Сулими
