Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Віталій «Зоро» із Кропивницького все життя мріяв носити військову форму, та й кохана, з якою ділився планами ще десять років тому, всіляко підтримувала. Життя внесло свої корективи, чоловік вступив вчитись до льотної академії. А потім – військова кафедра, де мрія про армію знову нагадала про себе… Сумнівів не залишилось, коли розпочалась війна… Тож отримавши диплом, вчорашній студент підписав контракт і – до воїнів на передову!
Дружина ж тим часом з головою пірнула у не менш важливу місію – материнство. Спочатку одна донечка, потім друга, робота у поліклініці патронажною медичною сестрою, переживання за свого захисника… Та поступово все чіткіше вона й собі розуміла, що хоче до нього… на фронт… Спочатку несміливо озвучувала це бажання, все ж двоє донечок, а потім усе наполегливіше. І не лише тому, аби бути поруч із коханим, а щоб стати корисною.
Нині подружжя служить у одному батальйоні. Віталій – заступник командира роти, Марина – бойовий медик.
— Це вже четверта моя ротація, – розповідає Віталій. – Стояв неподалік Авдіївки, Водяного, Волновахи, Красногорівки. Оскільки моя освіта прямо пов’язана із авіацією, та й стажування проходив у льотній частині, спочатку було досить непросто розібратись із «піхотними» нюансами. Починав із командира мотопіхотного взводу. Але адреналін, спілкування з побратимами, ворожі наступи, обстріли, одразу всього навчили! Вже й не порахую скільки разів доводилось давати відсіч окупантам, коли я був старшим на ВОПі.
Віталій зізнається, коли міномети, як за графіком, «крили» їх під Водяним, і подумати не міг, що дозволить жінці прийти служити на такій ж позиції!
— Марина жартувала: «Ну як? Роками тебе не бачу! Один вихід – служити разом!» Та насправді ми настільки зайняті кожен своєю роботою зараз, що теж можемо тижнями, а то й місяцями не бачитись! Кохану не надто відмовляв. Бо знав, що вона хороший медик із досвідом та освітою, такі у війську потрібні! Але все ж трішки хвилювався за кохану спочатку. Пам’ятаю, коли вона поїхала до навчалки в Десну. Телефонує потім, каже: «Ну трішки важкувато, але загалом нічого особливого…» Я аж запишався, бо ж знаю, що там підйоми о п’ятій ранку і вперед – постійні тренування, виснажливі заняття… Марина потім до нас у частину заїхала й каже: «Ех, вас би ще хто поганяв!»
Марина ділиться, що спочатку служби стикнулась із деяким скепсисом, на кшталт: «Ну звичайно, чоловік – офіцер! Зараз почнуться поблажки…» Та, коли побратими побачили, що жінка не лише добре справляється із медичними завданнями, а й не цурається разом із хлопцями копати бліндажі, траншеї, носити дрова, усі перешіптування припинились.
— Готувалась до служби в армії я серйозно, – каже жінка. – Ніби й пропрацювала все життя в медицині, та це у більшості була робота із маленькими дітками. А тут – поранення, тактична медицина, зовсім інші хвороби та проблеми… Довелось навіть старі зошити із невідкладної медицини діставати, які ще з часів навчання у медколеджі залишились! Та й в Інтернеті багато читала, із бойовими медиками спілкувалась.
І хоч на фронті зовсім не до романтики, Марина зізнається, навіть у таких екстремальних умовах можна підтримувати вогник у стосунках.
— Тут починаєш цінувати нематеріальні речі. Отримати польові квіти, які чоловік нарвав на полігоні чи фронтовому полі, значно приємніше за усі ресторани й коштовності! А чого вартує просто можливість якусь годинку побути разом чи приготувати смачну вечерю. І нехай така можливість видається далеко не щодня і навіть не щотижня, та й живете ви то у казармі, то у полі…
Віталій та Марина діляться, що найбільше хвилювались, як переживуть донечки відсутність одразу обох батьків. Та коли чують, як дівчатка із гордістю розповідають одноліткам, що у їхній родині і мама й тато захищають країну – сумніви відпали!
— Звісно, вони хочуть, аби ми усі були разом! А бабуся з дідусем, хоч і дуже турботливі, нас не замінять. Та донечки розуміють, що поки у країні війна, її потрібно захищати! Тож постійну відсутність удома нам пробачають!
