Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Якщо вже казати відверто, то це не перший сталевий товариш танкіста Романа Чемериса. За більш ніж сім років війни він змінив їх кілька. Та не з власної волі відбувалися ці зустрічі і прощання: хтось із цих потужних машин ішов на заслужену пенсію, а хтось — зазнавав «поранення» і покидав ряди військ із приписом «бойові втрати». Годі й казати, фронтова доля танкістів, як і їхніх танків, на полі бою нелегка. Адже вони є пріоритетною ціллю і для ворожих артилеристів, і для мінометників, і для гранатометників. За ними з вовчою хижістю вдень і вночі полюють ПТРК російських найманців, та й для різномастих диверсантів вони теж ласий шматок. Проте для своїх танк — це і захист, і потужна ударна сила, як-от, наприклад, в одному з боїв, що відбулись узимку 2015 року під Дебальцевим.
— Це був ранок першого лютого, — пригадав Роман. — Приблизно о шостій годині російські найманці почали штурмувати наші позиції. Потужним вогнем вони просто не давали хлопцям вийти з бліндажів.
Саме в цей важкий момент на взводний опорний пункт, який тоді називався «Саша», у підкріплення і прибув танк, яким командував Роман Чемерис. Танкісти швидко зорієнтувалися в обстановці й вогнем знищили ударну групу бойовиків. І вже разом з піхотою зупинили ворожий наступ. Попри морозець, на полі бою було дуже спекотно, адже стояти на місці танку просто неможливо. Ворожі керовані ракети раз за разом намагалися знищити наш панцирник. І, на жаль, на сусідньому ВОПі, названому «Дзиґою», їм це таки вдалося.
— Нам пощастило тоді, — каже Роман. — А от хлопці на сусідньому «опорнику» загинули…
До війни наш герой був звичайним шахтарем: видобував вугілля в одній з копалень неподалік Павлограда. Оскільки проти нашої держави почалася російська інтервенція, він, не ховаючись від повістки, пішов до військкомату.
— А хіба може справжній український чоловік вчинити інакше?! — переконаний він. — Я ж складав Військову присягу. От і настав час захистити свій дім.
Рідні Романа знали, що він буде саме в танкових військах, розуміли й усвідомлювали всю небезпеку цієї важкої військової стезі. Однак не намагалися втримати його, а навпаки — зробили все, щоб він завжди спокійно міг служити.
За роки війни Роман Чемерис, незважаючи на те, що брав участь у бойових діях, досі не має нагород. Але це не впливає на його бойовий дух. І якщо потрібно, то він разом з екіпажем і сталевим товаришем знову підуть у бій. І бажання у Романа одне — щоб це був переможний бій за визволення українських земель, окупованих кремлівською сараною.
