Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Із операційною сестрою травматологічного відділення Білоцерківського військового госпіталю Мар’яною Жук я розмовляла за день до її від’їзду на передову. Старший сержант вже спакувала валізи і подумки готувалася до четвертої ротації в район проведення операції Об’єднаних сил. Дівчина зізнається, що перед виїздом вже не нервується, адже чітко розуміє, куди їде і що буде робити. Але не так було у березні 2014 року… Тоді Мар’яна Жук у складі лікарсько-сестринської бригади разом із підрозділами 72-ї бригади вирушила у відрядження на полігон у Житомир. Але, як виявилося незабаром, то була кількаденна подорож у невідомість…
– Так сталося, що я стала однією із двох дівчат, які першими з Білоцерківського гарнізону вирушили на передову. Хоча тоді ще й передової не було, а ми поняття не мали, що опинимося на Донеччині. Виїхали на навчання у Житомир. І вже там, на полігоні, отримали наказ подавати машини, на яких ми приїхали з Білої Церкви, на завантаження. Пам’ятаю, якими розгубленими ми тоді були, не розуміючи, куди вирушаємо. Ще врізалося в пам’ять, наскільки сильно заступник командира 72-ки здивувався, що у їхньому складі є дівчата…
Шлях у невідомість
Кінцевим пунктом тієї тривалої подорожі став населений пункт Стародубівка у Донецькій області. На той момент медсестра була вже досвідченим фахівцем. Навчання у медичному коледжі, потім – у Навчальному центрі в Десні, де і склала Військову присягу на вірність Українському народові, служба в Білоцерківському військовому госпіталі. Тож, потрапивши на Донбас, роботи Мар’яна не боялась, але лякала невизначеність.
– Я, можна сказати, універсальна медсестра. У нашому госпіталі, на відміну, наприклад, від військово-медичних клінічних центрів, немає окремих клінік, спеціалізованих операційних. У моїй практиці бувало по 10-12 операцій у день, коли працюєш під час травматологічних операцій, потім при лапароскопії тощо, а увечері стерилізуєш інструменти, готуючись до наступного дня. Тож у Стародубівці була звична для мене робота, надавали медичну допомогу хворим військовослужбовцям. Проте лякало нерозуміння того, що буде далі. Крим вже був окупований, а на Донбасі починалося захоплення міст «зеленими чоловічками». Але ще не було остаточного усвідомлення, що почалася війна.
Це і є безумовне щастя, коли бачиш, як встають хлопці після важких поранень
Залишили Донеччину Мар’яна та її колеги за пару днів до того, як був оголошений початок Антитерористичної операції. Наступні ротації були до 59-го мобільного госпіталю. У складі мобільних виїзних бригад медична сестра працювала в Станиці Луганській та Новоайдарі в 2015-му та в Гірському в 2019-му. Найважче медику згадувати третю ротацію: саме тоді на операційному столі помер поранений.
– У ту ротацію в нас було багато поранених. Одного разу привезли хлопчину в дуже важкому стані. Ми годину робили все можливе, проте, на жаль, врятувати його не вдалося. Відтоді, коли я чула, що везуть пораненого, постійно боялась побачити на операційному столі обличчя когось із друзів. Адже тоді на передовій була рідна 72-га бригада…
Пам’ятає Мар’яна Жук і найдовшу під час ротації операцію, яка тривала майже 10 годин. Тоді, в Новоайдарі, врятували вояка, який дістав тяжке поранення в черевну порожнину, окрім того, осколком йому заділо передпліччя та плече. Допомогу медики надавали із 10-ї вечора аж до світанку.
– Нагородою за важку працю став порятунок хлопця. Під час операції ми майже не відчували втоми. Знаєте, це і є безумовне щастя, коли бачиш, як встають хлопці після важких поранень, як вони відновлюються. І ти розумієш, що в цьому є часточка і твоєї роботи, і твоєї душі. Завжди отримую море позитиву і в мирному житті, коли, прогулюючись містом, зустрічаю колишніх пацієнтів і чую слова вдячності. Це неймовірно надихає.
Величезний букет квітів у 2014-му та «Берегиня в погонах» у 2020-му
Додають снаги та допомагають емоційно відновлюватися після важкої праці, як зізнається Мар’яна, і люди, які оточують.
– Уявіть, 2014 рік, Донеччина. Ми дислокуємося в полі, навкруги пустка. Вранішнє шикування батальйону. І тут командир викликає мене і дарує величезний букет квітів і барвисті повітряні кульки. Так мене привітали із 25-річчям. Для мене й до сьогодні є загадкою, де хлопці знайшли квіти. І цей день народження я не забуду ніколи.
Сюрпризом для Мар’яни Жук стало й здобуття корони «Міс фото» у цьогорічному конкурсі «Берегиня в погонах». Відправивши свої світлини і презентацію на розгляд відбіркової комісії, медсестра вже і забула про це. І дуже здивувалася, коли організатори «Берегині в погонах» подзвонили і повідомили, що вона вийшла у фінал і на неї чекають у Центральному військовому клінічному санаторії «Хмільник». До речі, дівчина стала першою, хто привіз перемогу до Білоцерківського військового госпіталю. А допомогло їй в цьому фото, зроблене в 2015 році під час другої ротації.
– Як учасниця змагання, вважаю, що дарма дехто ставиться до цього конкурсу скептично. Я дещо соромилася брати в ньому участь, проте зараз можу з впевненістю сказати, що це дуже корисний захід. Після поїздки в Хмільник у мене з’явився досвід, якого б я не здобула ані не службі, ані ще десь. Я спробувала свої сили зовсім в чужій для мене ролі. Поборола страх виступати перед великою аудиторією, це додало мені впевненості в собі. Познайомилася з дівчатами з інших частин. А ще я просто відпочила у колі близьких по духу людей.
Сьогодні старший сержант Жук знову на передовій – надає допомогу українським захисникам у 59-му мобільному госпіталі.
