Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Оксана-Маріанна Кузьма до 2014-го 20 років прожила в Польщі. Там у неї було особисте життя, побут, робота, але душа й серце належали Україні. З початком подій на Майдані жінка повернулася на Батьківщину й усіляко підтримувала активістів Євромайдану, а потім розпочала волонтерську діяльність для фронту.
— Щойно почалися бойові дії, до мене звернулися друзі-прикордонники з проханням дістати необхідні для життя «в полях» речі. Через українське посольство тоді вдалося привезти з Польщі 15 тонн гуманітарної допомоги для військових та їхніх сімей. Адже після того, як прикордонники покинули Луганський загін, їхні сім’ї евакуйовувалися з міста буквально голі-босі, залишивши всі пожитки в окупованому місті, — розповідає Оксана.
Згодом через зв’язки в Польщі жінці вдалося забезпечити військових реанімобілями, сонячними акумуляторами, новітніми радіостанціями й іншим потрібним майном.
У серпні 2016 року під час однієї з таких поїздок на фронт як волонтера, в район населеного пункту Піски, Оксана побилася об заклад з командиром одного з батальйонів окремої гірсько-штурмової бригади, що залишиться на позиціях, щоб відчути, яке воно — військове життя. А надалі, можливо, й визначиться з проходженням військової служби. Офіцер до останнього не вірив… Так Оксана провела два місяці з воїнами бригади, які згодом стали її побратимами, адже з Пісків вона поїхала прямісінько до навчального центру військ зв’язку в Полтаві.
Отримавши військовий фах радіотелефоністки, жінка повернулася до окремої гірсько-штурмової бригади, яка стала для неї рідною.
— Навчання закінчила на «відмінно». Розуміла: все, що дають на лекціях та особливо практичних заняттях, згодиться на фронті. Все вбирала як губка, — пригадує Оксана.
Прибувши в частину, попросилася на першу лінію та стала однією з небагатьох жінок у бригаді, які несли службу «на нулі»… Так у колишньої волонтерки розпочалося воєнне життя… Служила жінка в артилерійській групі, але основним службовим обов’язком було радіоперехоплення розмов ворога. Відмінні професійні вміння й жіноча інтуїція неодноразово рятували життя її побратимів. Прослуховуючи переговори бойовиків, Оксана знала, де і коли розпочнеться обстріл українських позицій. Бувало, вона залишалася під мінометним обстрілом, сховавшись під укриттям, адже було вкрай необхідно дізнатися про плани ворога.
— Неподалік від Зайцевого, що на Донеччині, мої хлопці часто працювали з напівзруйнованого будинку. Через те, що «сєпари» тривалий час не могли виявити нашу вогневу позицію, цей будинок вони називали «пекельним». Якось їм таки вдалося засікти, звідки ми вели вогонь. Але через те, що я прослуховувала розмови бойовиків, наші встигли покинути позицію до того, як будинок накрили міни. Це незабутнє відчуття, коли розумієш, що завдяки тобі люди зосталися живі. Я недарма проживаю своє життя! — продовжує жінка.
Крім того, Оксана нарівні з чоловіками несла службу на блокпостах — як вдень, так і вночі, в пекельну спеку та в люті морози. Торік навесні її знову не підвела інтуїція — вона затримала чоловіка, який, як з’ясувалося, виявився ворожим розвідником. Під виглядом «аборигена» він намагався перетнути блокпост і оглянути українські позиції. Вже на допиті затриманий зізнався, що бойовики знали про жінку, яка несе службу на блокпості. За їхнім задумом, Оксану мала розчулити розповідь, що чоловік «втратив документи на заробітках і полями пробирався до родини — жінки й дітей, які чекають на нього в населеному пункті неподалік українських позицій». Але не той характер виявився в Оксани, щоб вірити першому зустрічному, на фронті й поготів…
За виявлення ворожого диверсанта командування представило жінку до нагороди. Цінний подарунок — годинник — Оксана отримала з рук Президента України!
Були й утрати в її житті: жінка неодноразово втрачала побратимів…
— Мабуть, найболючіше, що після загибелі друга, брата ти не маєш змоги з ним попрощатися, сказати те, що не встиг за життя. Їхні тіла відразу забирають з позицій і більше ми їх не бачимо, — із сумом каже жінка.
А ще українська військова має страх, що може зустріти смерть, не до кінця виконавши свій обов’язок:
— Смерті не боїться дурний. Відверто кажу, я боюся померти. Але не через те, що опинюся за гранню невідомого. Я боюся, що не встигну зробити те, що маю тут, на фронті! А ще мрію побачити кінець цієї війни!
