Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Дивлячись на те, як ця тендітна білявка вправно та впевнено виконує обов’язки на бойовому чергуванні в районі проведення Операції об’єднаних сил, важко повірити, що ще десять років тому вона навіть подумки не приміряла на себе військовий однострій. І це попри те, що родина у дівчини – військова. Оксана ж мріяла стати успішним менеджером та присвятити себе роботі в лісовому господарстві.
– Мій батько служить у 80-й бригаді. А з братом ми одночасно вступали у вузи: лише він – у військовий, а я – у цивільний, – розповідає старший солдат Оксана Леус, оператор-радіотелеграфіст однієї із військових частин на Львівщині. – Під час родинних зустрічей завжди ловила себе на думці, що мені зовсім не цікаві розповіді про військові справи. Проте закінчивши навчання в Національному лісотехнічному університеті й трохи попрацювавши за фахом, зрозуміла: це не моє. І тоді батько підкинув ідею – чи не стати мені військовослужбовцем.
Із укладанням контракту на військову службу життя Оксани Леус змінилося кардинально. Дівчина обійняла посаду планшетиста в одному з підрозділів радіотехнічних військ і одразу вирушила на навчання в об’єднаний центр Повітряних Сил, що у Василькові.
– Можна сказати, що прийшовши в армію, я відразу отримала «бонус»: 2012-й був оголошений роком офіцера-лідера, тож величезна увага приділялася фізичній підготовці. За три місяці нас поганяли добряче. Зізнаюся, з одного боку мені було дуже важко, під кінець навчання ніг майже не відчувала через постійні заняття бігом. З іншого ж – здобула ґрунтовні теоретичні знання й набула практичних навичок за новим для мене фахом. Ну, а про фізичні здобутки годі й говорити.
Після навчання Оксана Леус приїхала в частину, розібралася у всіх тонкощах та нюансах роботи планшетиста. За шість років служби в підрозділі РТВ дівчина жодного разу не пошкодувала про свій вибір. А у 2018 році тоді ще солдат Леус перевелася до іншої частини, і вже за пів року вирушила до району проведення ООС на бойові чергування.
– Батьки за мене хвилювалися, але підтримали, добре розуміючи, що таке військова служба. Я ж остаточно відчула, що на війні, коли в Рубіжному на залізниці побачила танки. Зрозуміло, що то було просто розвантаження техніки, але мурахи по спині побігли, коли колега сказала: «Оксанко, дивися, там танки».
Але дійсно страшно під час ротацій Оксані було лише раз, у Світлодарську.
– Я тоді сама залишилася у підвалі, де нас поселили, дівчата-колеги якраз були на чергуванні. Прокинулася від страшезного грохоту, світло згасло, речі порозліталися, зі стін посипалася штукатурка. Снаряд розірвався зовсім поруч… Я почала молитися… На щастя, усе обійшлося. А маленькі іконки відтоді завжди зі мною.
Згодом дівчина звикла до постійних вибухів і розривів, навчилася не панікувати. Хоча, як зізнається, були моменти й в другу ротацію, коли земля здригалася від прильотів, а ноги-руки трусилися.
– Із важкими моментами дуже допомагали впоратися колеги. Для мене великий плюс від ротацій в район ООС – це набуття нового досвіду, навичок, знань. Але найбільш цінне – це знайомство з цікавими людьми, представниками різних військових спеціальностей, які щиро діляться досвідом і своїми життєвими історіями. Я багато зустріла військових із пораненнями чи контузіями, які, попри всі складнощі, не втратили волі до життя та перемоги. У них можна багато чого повчитися.
Нині ж старший солдат Оксана Леус пакує рюкзак, аби вже втретє вирушити на передову. А ще в планах – здобути офіцерські погони. Як говорить дівчина, якщо вона вже обрала шлях військовослужбовця, то не варто сидіти на місці. Завжди потрібно рухатися вперед.
