У Чернігові оголосили вирок місцевому блогеру Григорію з ніком «Звичайний хлопець», який на своєму YouTube-каналі розповідав, як чинити опір співробітникам ТЦК. Про це йдеться у вироку…
З дня смерті Сергія Параджанова минули десятиліття, а відомі артисти, кінокритики досі вважають його геніальним режисером
«Україна зустріла мене дуже гостинно…»
Народився він у Грузії в родині антиквара. Ця професія передавалася з покоління у покоління, і глава роду – Йосип Параджанян – сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату. Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п’ятірками» – з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку». Проте він вирішив вступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рік. У 1941-1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка», потім у Тбіліській консерваторії, перевівшись згодом у Московську консерваторію. І вступив ще й на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії.
По закінченні працював асистентом режисерів на фільмах «Тарас Шевченко», «Максимко», знявши і дипломну роботу – фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдовських казок. За чотири роки Параджанов із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету. З Україною пов’язана значна частина життя і творчості Сергія Параджанова. Саме на українській землі він створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший парубок», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». Минуть роки і він зізнається: «Україна зустріла мене дуже гостинно».
«Тіні забутих предків»
Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації у 1964-му повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Цей фільм удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі у Києві.Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на Батьківщині. Журнал «Екран» (Польща) у 1966-му писав:
«Це один із найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити в останні роки. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, правдивості та фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на тлі білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла, сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, у межах якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».
Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (з них – 24 гран-прі) у 21 країні. Параджанову надсилали вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.
Переслідування і арешти
У 1965-1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки і культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз’яснити причини переслідувань інтелектуалів і виступав за відкриті судові процеси, що мало забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966-го ЦК Компартії України схвалив постанову «Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддано критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески».
Зазнавши переслідувань і намагаючись уникнути арешту він змушено виїхав у Вірменію. 1971-го повернувся у Київ. 17 березня 1973 року заарештований і засуджений до п’ятирічного ув’язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті «за спекуляцію» і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» – «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них – архітектор Михайло Сенін – після розмови у київському КДБ перерізав собі вени. Параджанову дали п’ять років колонії суворого режиму. Суддя, зачитавши вирок, додав:
- Такі, як він, завжди каламутять воду…
Останні роки життя
Дві останні роботи Сергія Йосиповича – документальний фільм, присвячений Ніко Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «трубадура, що мандрує», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти кохану, й присвячена пам’яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з ним побував на фестивалях у Нідерландах, ФРН й Італії.
Смерть прийшла до нього тоді, коли у Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь». Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Знято перші 300 метрів плівки, але здоров’я режисера було вже сильно підірвано. Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за кілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені проведено у Москві, але стан митця не покращився. У одному з інтерв’ю він сказав:
«Усі знають, що у мене три Батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні й збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревана, де через три дні й помер. Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком Мктрчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва, літератури і культури.
Підготував Сергій Зятьєв
