Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Коли Валентин опановував фах спеціаліста з автомобільного транспорту в університеті, він і подумати не міг, що вже за якісь лічені місяці сяде за кермо армійського УАЗика, поїздить фронтовими дорогами на Hummer, БТРі та навіть танку. Тоді, в 2013-му, розгублений харківський студент лиш задавався питанням : «Що взагалі коїться?» А вже восени 2014-го він підписав контракт із Збройними Силами України і став бойовим морпіхом «Фростом».
Розпочинав службу матросом. Нині «Фрост» уже старший лейтенант й давно збився з ліку кількості фронтових ротацій.
– Я для себе обрав службу саме в морській піхоті. Ключовим при виборі підрозділу став факт того, що морпіхи вийшли з Криму неповним складом, їм потрібна була допомога. Дуже хотілося стати частиною цього героїчного колективу. Зібрав рюкзак і рушив до Миколаєва. Частина хлопців уже знаходились на виконанні бойових завдань. Навіть не уявляєте, яким я був гордим за себе, коли успішно здав «фізо», пройшов співбесіду. Мені ж раніше ці хлопці здавались якимись супергероями! Мати, дізнавшись про новину, почала плакати. Та я її заспокоїв, сказав: «Хто ж мені серйозні задачі довірить? Так, картоплю чиститиму, може ще для чогось згоджусь…»
Досить швидко із водія армійського УАЗика «Фрост» перекваліфікувався на кулеметника. Уже перша ротація показала молодику, що таке справжня війна й справжнє братерство.
– Спочатку ми тримали рубіж Гнутове – Талаківка. Багнюка по коліна, постійні кулеметні обстріли… Потім нас, як групу швидкого реагування, перекинули в Широкине, де ми виконували задачі разом із «Азовом» та «Донбасом». Попри те, що ми з різних підрозділів, хаосу не було абсолютно, кожен чітко виконував своє завдання. Надзвичайно здивувало ставлення один до одного. Я – із Харкова, хлопці – зі Львова, Закарпаття, Києва… Усі різного віку, але всі при зустрічі кажуть: «Привіт, братик!» Пізніше я дізнався, що дім мого хорошого товариша, який також служить, – у Широкиному, тут усе життя прожили його батьки, тут похований дідусь. Я розшукав цей дім та навіть знайшов фотоальбом, де мій друг ще малий та безтурботний. Вдалось знайти й могилу його діда. На жаль, колись заможне село нині перетворилось на практично суцільну руїну.
Та справжній переворот у свідомості «Фроста» стався пізніше, восени 2016-го у Павлополі. Там підрозділ раптово втратив побратимів, підступний ворожий вибух не дав їм жодного шансу.
– Уявіть, ще вчора ми пили чай, планували по поверненню із фронту організувати грандіозні шашлики. Я того дня дивився на цих хлопців і розумів, що із жодним із них без роздумів піду в розвідку, що із ними нічого не страшно! А вже наступного дня їх не стало… Тоді я чітко для себе вирішив, що жодного з товаришів ворогу не пробачу. Того дня ми з окупантами зчепилися не на жарт, до ранку мстились за хлопців! Звісно, на моїй практиці було немало потужних перестрілок. Колись на Великдень ворог нас провокував-провокував, аж поки не розізлив остаточно… Та так розлючено, як після втрати друзів ми, мабуть, ніколи себе не поводили. Потім бойовики ще довго нас не зачіпали.
Офіцер ділиться, що морпіхи завжди доводять справу до кінця! Стоїть задача – виконають її будь-якою ціною! Недаремно під час перехоплення розмов окупанти скаржились: «Знов морпіхи заїхали… Хана… Спокою з ними не буде…» – За кожен сантиметр української землі віддано немало життів, тому найбільший наш страх – відступити! І хоч нині перемир’я, ми готові виконати команду – «Наступ!»
