У Чернігові оголосили вирок місцевому блогеру Григорію з ніком «Звичайний хлопець», який на своєму YouTube-каналі розповідав, як чинити опір співробітникам ТЦК. Про це йдеться у вироку…
Народився він у родині греко-католицького священника на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) у селі Старий Угрин.
Дитинство майбутнього провідника ОУН випало на Першу світову війну, коли школи в селах не діяли. «Навчався я у домі батьків, разом із сестрами й братами, з несистематичною допомогою домашніх учительок», − згадував він у автобіографії. Досягши 10-річчя, зміг вступити до Стрийської гімназії. А на четвертому році навчання вже сам читав лекції гімназистам.
Хлопець хворів на ревматизм суглобів, тому мав вади в ходьбі.Через хворобу довго не міг стати членом скаутської організації «Пласт». Туди Бандеру прийняли лише з третьої спроби.
У 1928-му він став членом Української Військової Організації, а згодом вступив до Організації Українських Націоналістів (ОУН). Мав власне бачення шляхів розбудови організації і розгортання національно-визвольного руху в Західній Україні. Польська влада усіляко ігнорувала права українців, часто переслідуючи їх за надуманими причинами. Бандера не міг спокійно дивитись на ці приниження й 1933-го спланував замах на одного з головних організаторів політики «пацифікації» щодо українців Галичини й Волині міністра закордонних справ Польщі Б. Пєрацького. Після цього був заарештований і засуджений до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення. Коли його ввели до зали суду, підсудні встали й привітали його традиційним окликом «Слава Україні!»
«Поводиться вільно, відповідає зрівноваженим голосом, − згадував один із учасників цього процесу. Думки виявляє у ясній формі. Видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання вражають. Цілий зал із зацікавленням слідкує за ним. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних. На запит Бандера відповідає: «До вини не почуваюся. Свою революційну діяльність я вважав тільки сповненням мого обов’язку».
А ось як згадував перебування у неволі сам Степан Бандера:
«Я сидів у в’язницях „Свєнти Кшиж“ коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 року. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину − в суворій ізоляції. За той час провів три голодівки − по 9, 13 і 16 днів. Одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві − індивідуально у Львові й Бересті».
Інформацію від проводу ОУН отримував під час сповіді через капелана в’язнів − отця Йосифа Кладочного. Той теж передавав олівці, всередині яких замість графіту були мініатюрні записки. До речі, під час радянської окупації, коли у вересні 1939-го Червона армія здійснила так званий визвольний похід у Західну Україну, він двічі намагався вивезти батька-священника і трьох сестер із України. Проте отець Андрій передав через зв’язкового: «Від втечі з краю відмовляюся, народ залишити не можу». Більшовики розстріляли його в Києві 10 липня 1941 року, а сестер ув’язнили.
Після розвалу Польської держави у вересні 1939-го був звільнений. Прибувши до Львова, разом із активом ОУН за короткий час виробив детальний план розбудови мережі ОУН на теренах України. З початком радянсько-німецької війни ОУН, як відомо, основним завданням визначила відновлення української державності, сподіваючись на підтримку німців. Але ті, звісно, виступили категорично проти й 6 липня Бандеру заарештували, ув’язнивши в концтаборі «Саксенгаузен». Водночас братів Степана теж кинули до «Освенціму», де вони загинули у 1942 році.
Після звільнення з концтабору — у післявоєнний час − Бандера змушено змінював місце перебування. Жив в Інсбруку, Зеєнфельді, Мюнхені. У 1956-му вкотре обраний головою Проводу.
− Дякую! Смертний вирок приймаю, − заявив Степан Бандера, приймаючи вітання побратимів.
У наступні роки активізував роботу з налагодження зв’язків із націоналістичним підпіллям в Україні й формуванням нової нелегальної структури ОУН на українських землях. Діяльність Бандери серйозно непокоїла керівництво СРСР. І за наказом Кремля за ним влаштували справжнє полювання. Тому до 1948-го сім’я шість разів змінювала місце проживання. Зокрема, мешкали в одинокій хаті без води й електрики на краю лісу. Пізніше переїхали в Мюнхен під вигаданим прізвищем Попель.
Наталя Бандера випадково дізналася, ким насправді є її батько:
«У 13 років я почала читати українські газети, і читала там багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади, що це він і є…»
Та, попри всі заходи безпеки, вжиті Бандерою, у жовтні 1959 року в Мюнхені агент КДБ Б. Сташинський пострілом зі спеціально виготовленого пістолета (стріляв ампулами з ціанистим калієм) убив його.
Похований Степан Бандера на одному з мюнхенських кладовищ.
Підготував Сергій Зятьєв
