Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Сергій – молодий лейтенант. Та вже має у своєму «гардеробі» і чесно заслужений берет ДШВ, і берет морського піхотинця. А спогадів та фронтових історій за його плечима стільки, що вистачило б не на одну книгу! За час війни Сергій встиг із десантно-штурмовою бригадою пройти найпекельніші фронтові точки у 2014–2015 роках, а це і засідка в Червоному Лимані, і дві ротації в ДАПі, і танкові бої під Дебальцевим; успішно завершити навчання у Львівській академії Сухопутних військ та піти служити до морської піхоти.
Нині Сергій, який через свої кремезні розміри з 2014-го має позивний «Ведмідь», — командир десантно-штурмового взводу. Його позиція – за кілька сотень метрів від ворога. Та, попри перемир’я, він переконує підлеглих завжди бути готовими до бою, яким би тривалим не був спокій… Каже, що роки війни навчили його головного — ворог слова ніколи не тримає, може в будь-який момент встромити ножа у спину!
— Коли в ДШВ виборював право носити тоді ще смугастий тільник, потрібно було здійснити десятикілометровий марш-кидок, а ще витримати трихвилинний спаринг із хлопцями з розвідувальної роти. Право носити берет теж просто так не дісталось. Його варто було заслужити стрибками із парашутом. Тоді я думав: «Як же непросто… Як успішно пройти всі «тести»?..». Та, коли я проходив смугу морського піхотинця, той марш-кидок здався якоюсь легкою прогулянкою. Полігон, пісок, пробуксовуєш у ньому, на тобі бронежилет, каска… Ледь ноги не простягнув!
Хто ж знав, що вже менше ніж за рік його головним завданням буде – дожити до ранку
Служити Сергій пішов ще до війни. Рішення було досить спонтанним. Каже, що обов’язковим пунктом на майбутнє завжди була строкова служба. Тож, захистивши диплом у Полтавській аграрній академії, вирішив іти до армії. Хто ж знав, що вже менше ніж за рік його головним завданням буде – дожити до ранку.
— Поїхав до 79-ки дізнатись про строкову службу, а вже за два тижні зібрав усі документи й підписав контракт. Служити по-мирному довелось недовго. Не встиг освоїтись, як закрутилось… Війна для нас розпочалась ще неподалік Криму. Наша бригада першою виїхала до Армянська, де ми виставили блокпост і чекали на команду згори. Вже тоді були налаштовані рішуче. Звісно, не стріляли, тому що всі прекрасно розуміли, що перший наш постріл означатиме оголошення повномасштабної війни.
А вже в перших числах червня 2014-го сталось серйозне бойове хрещення «Ведмедя» під Червоним Лиманом, де наші воїни потрапили у підлу ворожу засідку.
— Нас почали обстрілювати одразу з двох боків, зав’язався бій. Ворог був підготовлений, мав траншеї, викопані в повен зріст у лісі протяжністю в метрів 600, ходи сполучення… Пізніше місцеві жителі нам розповідали, що ще за два тижні вони загнали до лісу екскаватор, аби вирити те все. Перший бій, звісно, був дуже важким. Нічого не розумієш, досвіду не вистачає, доводиться вчитись на власних помилках. Тепер, коли я вже можу проаналізувати його, порівнюючи з подальшим подіями, розумію, що то були тільки квіточки. Ми не розгубились, засідку відбили, вийшли із мінімальними втратами.
На п’ять квадратних сантиметрів – чотири отвори від куль…
Пізніше, коли Сергій думав, що вже все бачив, був Донецький аеропорт. Каже, що ті дві ротації нагадували квиток в один кінець.
— Аеропорт забрав життя багатьох хороших хлопців. Цілий екіпаж БТР із 8-ма моїми друзями був знищений від прямого влучання з гармати танка в БТР… Ворог кинув у аеропорт усю техніку, яку мав. Це і танки, і зенітки, і міномети на автомобілях… Коли ми приїхали, захисту вже як такого не було. Навколо лише – простріляні металоконструкції, де на п’ять квадратних сантиметрів – чотири отвори від куль… Ще й стіни переважно гіпсокартонні, несучих – не так багато. Моя вогнева позиція була на другому поверсі. У несучій стіні, простріляній танком, було місце для зброї та непоганий огляд. Між моєю та ворожою позицією був один поверх. Я — на другому, вони — на третьому. Могли вистрелити зверху, кинути нам гранату по сходах… Ситуація ускладнювалась мінусовою температурою, через яку замерзла вся вода. Після аеропорту я думав: «Ого, що ми пережили, оце так досвід здобули». Потім ми поїхали під Дебальцеве, де в Логвиному нас розстрілювали танки…
Повітря, просякнуте жагою до навчань
Вже на війні Сергій остаточно визначився із метою стати професійним військовослужбовцем, тож вступив до Львівської академії сухопутних військ. А потім за розподілом пішов служити до морської піхоти.
— Коли я прийшов у 79-ку, повітря було просякнуте жагою до навчань, знань, бажанням стати кращими, витривалішими. Жодного разу не почув від побратимів: «Та ні, не буду робити, краще відпочину…». Така ж атмосфера була і під час навчання в академії. Та й нині в батальйоні морської піхоти аналогічна ситуація – і це неймовірно тішить!
Перемир’я демонструє, чиє слово чого коштує…
«Ведмідь» ділиться, що нині під час перемир’я, добре видно, чиє слово чого коштує…
— Через те що ворог відчуває твердість нашого слова, він поводить себе зухвало. Постійно стикаємось із провокаціями, поодинокими пострілами із АГС та стрілецької зброї… Та ми на провокації не ведемося.
