У Харкові викрито злочинну групу з 13 осіб, до якої входили посадовці медико-соціальних експертних комісій та їхні спільники. Суд визнав…
За майже два роки служби в батальйоні морської піхоти британець Деніель Рідлі став тут, як то кажуть, своїм. За цей час лондонський хлопчина скинув із десяток кілограмів, відпустив бороду та помужнішав, а ще переконався, що мовний бар’єр зовсім не заважає порозумітись із побратимами.
Деніель прийшов до українського війська із чималим досвідом – після чотирьох років служби в британській піхоті, участі в бойових діях в Іраку, Рідлі також був медиком-волонтером у Сирії, Колумбії, працював у військових концентраційних таборах у Бірмі…
− У Сирії разом із колегами здійснював евакуацію та надавав допомогу мирним жителям внаслідок російських авіаударів по сирійських містах, працював у шпиталі. Там бачив, як російські літаки скидали бомби великої потужності прямо на житлові квартали. Вони буквально зрівняли місто з землею, залишали після себе лише гори каміння, перемішані з людськими тілами. За один лише день доводилось надавати медичну допомогу 50-60 сирійцям. Загальне ж число тих, кому в Сирії надавав допомогу, перевалює за чотири сотні.
«Завдання № 1 – здобути авторитет! Тут мусив починати все спочатку»
Британець розповідає, що після Сирії задумувався над тим, аби йти навчатись до медичного університету. Та усвідомив, що це довгі роки теорії, а стати корисним зі здобутим досвідом він може уже нині.
— Та й важко було б працювати в спокійній клініці зі стерильними умовами після усього побаченого й пережитого, − ділиться матрос. – Прагнув приносити максимальну користь, та й в Україні якраз підписали закон про службу іноземців. Мріяв саме про морську піхоту! В українських морпіхів, без перебільшення, бездоганна репутація, про їхню безстрашність ходять справжні легенди! У тому, що служитиму з справжніми професіоналами, переконався ще на етапі виборювання права носити берет морпіха. Я людина з досвідом, у які тільки перипетії не потрапляв, та більше звик до суші. Тож здолати багнюку, водойму й стати справжнім морпіхом було дійсно непростим випробуванням.
Позиція, на якій нині стоїть Рідлі, − за кількасот метрів від ворога. Каже, що саме тут відчув себе справжнім воїном.
— Спочатку, як підписав контракт, було важко. Завдання № 1 – здобути авторитет. Не було такого: «Він британець, служив у британській піхоті, брав участь в операціях НАТО…» Тут мусив починати все спочатку. Показати, на що здатен, своїми вчинками завоювати довіру побратимів, заслужити авторитет та повагу.
«Невже це досі відбувається? Чому в Європі про це не говорять?»
Зізнається, що коли їхав служити до України, був певен, що ситуація тут спокійна, боїв немає, або ж вони незначні, та ця впевненість була одразу знищена важким озброєнням противника.
− Британські й загалом європейські ЗМІ не надто часто говорять про війну в Україні. А якщо і говорять, то це або така собі лайтова інформація, що спирається на Мінські угоди, або російська версія того, що відбувається. Коли я з підрозділом вперше виїхав на ротацію і на власній шкурі відчув справжню ситуацію, як російські війська постійно застосовують важке артилерійське озброєння, проводять розвідку боєм та вилазки ДРГ… Я був здивований: «Невже це досі відбувається? Чому в Європі про це не говорять?»
«Одразу слідом за мною, граната за гранатою, лягала черга з ворожого АГС»
Перше бойове хрещення стало справжнім шоком для британця.
— Як зараз пам’ятаю, увесь день наші позиції прострілювали ворожі черги зі стрілецького. Із настанням сутінок інтенсивність обстрілів посилилася. По нам почали працювати АГСи, СПГ, РПГ, артилерія та міномети. Зав’язався бій, що тривав десь півтори-дві години. Але тоді мені здалося, що цілу вічність. Однак за ці півтори години геть стемніло. Ворога не видно. Побратими відправили мене за теплевізором, самі ж продовжували відстрілуватись, прикривати мене вогнем. За пристроєм я біг під постріли ворожих гармат. Прибіг, взяв тепловізор, заодно прихопив ДШК. Дорогою назад, коли долав невелику ділянку неглибокої траншеї, ворог мене засік у свій тепловізор і відкрив вогонь з АГС… Так швидко я ще ніколи не бігав. У броніку, касці, ДШК і коробом набоїв ці пів сотні метрів я прошмигнув зігнутий, навприсядки, за лічені секунди. Одразу слідом за мною, граната за гранатою, лягала черга з ворожого АГС. Тільки стрибнув у окоп, за кілька сантиметрів над шоломом просвистіли кілька куль з крупнокаліберного кулемета. Втомлено рухнув у траншею. Зовсім поряд розривалися ворожі снаряди. Серце вистрибувало з грудей, в очах помутніло, хекаю і розумію, що тут − справжня війна… Я на той час був ще й трохи неповоротким, не те що нині. За місяці служби тут навчився миттю реагувати на подібні речі… Кожного скептика хоча б на одну ніч відправив би до українського окопу. Тільки так розумієш, що відбувається насправді…
«Ворог провокував нас із максимальною підлістю»
Здавалось, після усього пережитого морпіха важко чимось здивувати, та ставитись до поранених без емоцій Деніель так і не навчився. Каже, що нині ситуація на позиції – спокійна, а от під час минулої ротації доводилось надавати допомогу 18-ти, 19-річним хлопцям, а це завжди морально непросто…
− Тоді ворог постійно нас провокував, до того ж робив це максимально підло, використовував і СПГ, і міномети, і артилерію, і ДШК… − коментує британець. − Ситуація тривалий час залишалась досить «спекотною».
Щодо професійного рівня і бойових спроможностей батальйону, британець відверто каже, що був не на жарт здивований.
− Я не можу говорити за всю бригаду (хоча переконаний, що уся бригада крута). Але коли на міжнародних військових навчаннях наш батальйон демонструє роботу, яка є набагато краща за роботу батальйонів армій інших країн-учасників, – я радію, що зробив правильний вибір, прийшовши на службу сюди. І я щиро пишаюся тим, що я є одним із тих крутих хлопців, котрі показують натівським військовим, як ефективно має працювати справжній бойовий батальйон морських піхотинців.
Був випадок, коли під час одного з навчань «Сі Бриз» Рідлі йшов до своєї палатки й дорогою розмовляв з американським морським піхотинцем. Розмову почув офіцер зі Штатів.
− Він підійшов до мене, був збентежений, запитав, звідки я, запропонував випити кави… Запитав чому я, британець, ходжу в українському однострої. Мабуть, думав, що я тут на кшталт військового інструктора, спостерігача чи експерта. Я відмовився від пропозиції і відповів, хоч і британець, але є українським морпіхом. Тож мушу повертатися до свого намету, до побратимів. Коли відійшов від нього, він раптом гукнув мені у слід: «Гей, хлопче! А ви сьогодні добре відпрацювали! Молодці! Хороша робота!» Я відповів: «Ще б пак, сер! Ми ж українські морпіхи!»
«Грошове, як для британця – мізерне. Зате досвід – просто безцінний»
Чоловік свідомо підписав контракт на три роки та вже чітко визначився, що на цьому його служба в Україні не завершиться. Каже чесно: «Грошове, як для британця – мізерне. Зате досвід – просто безцінний». Окрім питань службових перспектив, участі в міжнародних навчаннях, побратимів, із якими за місяці спільної служби зріднився, як ні з ким, британець влаштував в Україні ще й особисте життя − орендує разом із коханою дівчиною квартиру на Київщині. Ще б мову краще вивчити…
−У британській армії я обіймав посаду перекладача, гарно знаю арабську, перську, їдиш… Та українська все ніяк мені не піддається. І хоч базові для мене речі типу «полігон, ППД, тапік, Путін – х..ло» я вивчив одразу, без електронного перекладача поки що складно. Головна складність у тому, що тут всі розмовляють по-різному. Хто – українською, хто – російською, хто – суржиком… От і виникає «каша» в голові. Але то все пусте, здолаємо ворога, а тоді вже вивченням мови займусь серйозніше!
