Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Поспілкуватися з цим 48-річним гармашем довелося на ходу – підрозділ, у якому він проходить службу на посаді старшого механіка-водія гармати, якраз повертався з чергового тренування у межах району відведення артилерії. Триває чергова ротація «мехвода» до району проведення ООС, і артилерія, тим паче – такого солідного калібру, як 2С7 «Піон», знаходиться, звичайно, у визначеному районі відведення вогневих сил та засобів. Та, природно, завжди напоготові, завжди в готовності стати на гусениці й прибути на допомогу піхоті.
– У бригаді я служу за другим заходом, – розповідає неговіркий статечний військовослужбовець. – Спочатку – півтора року за четвертою хвилею мобілізації, а потім уклавши трирічний контракт.
Олександр Заяц – вояк бувалий. Строкову він відслужив у повітрянодесантних військах ще радянської армії – починав у Забайкаллі, завершував – уже в Закавказзі.
Понад два десятиліття мирного життя між строковою та мобілізацією Олександр прожив як пересічний українець: одружився, став батьком чотирьох дітей, працював на землі, у рідному селі на Херсонщині, заробляючи за кермом трактора нелегкий селянський хліб. Водив усе, що було «на озброєнні» його сільськогосподарського підприємства: від невеликого трактора ЮМЗ до велетня К-700. Цивільна професія й стала тим чинником, який вплинув на його призначення на посаду старшого механіка-водія найважчої САУ з найбільшим калібром, що тільки є в українському війську – 47-тонного «Піону».
Уже восени 2014 року, коли мобілізований солдат Заяц потрапив до артбригади великої потужності, за Мінськими домовленостями вона знаходилася у районах відведення. Та все ж поїздити районом проведення спочатку АТО, а вже на контракті – ООС, довелося чимало. Тренування, тривоги, вихід до визначених районів і готовність до відкриття вогню – таке у артилеристів відбувається постійно. Навіть зважаючи на те, що до визначених районів ця важка бойова техніка транспортується ешелонами, а на залізничних станціях перевантажується на важкі трали, і своїм ходом пересувається лише потім, незначну частину шляху, до 300 кілометрів своєю «саушкою» Олександр точно наїздив.
Проте Олександр – механік-водій, доводиться займатися не лише двигуном – бувають ситуації, коли й до гармати справа доходить. Якось під час бойових стрільб на одному з полігонів у гармати раптом відмовив механізм виконання пострілу. Тоді посадовець, який перевіряв підрозділ, звернувся до гармашів:
– Хто візьметься полагодити механізм?
– А що, – усміхається старший механік-водій, – у нас усі вміють усе! За 20 хвилин я усунув несправність, і гармата вистрілила!..
Коли вояк, відпочивши після демобілізації, прийняв доленосне для себе рішення повернутися до рідної бригади на службу вже за контрактом, його «атошний» стаж складав близько півтора року. Тепер до нього додалося ще 8 місяців досвіду ООС. Навички механіка-водія за цей час значно відточилися, а на погонах солдата додалися «галочки» молодшого сержанта. Із рампи – на трал, з тралу – на землю й у лічені хвилини – висування у складі колони до визначеного позиційного району – всі ці дії насправді вже давно перекривають визначені нормативи. Солдатська наука не проходить даремно.
До слова, Олександр – не єдиний захисник України у сім’ї Зайців. Із чотирьох уже дорослих дітей троє – хлопці, і всі в різний час відслужили у війську. Старший та середній, Руслан і Олександр, – строкову службу в Миколаєві: один – десантник, інший – ремонтник. А молодший Ігор, отримавши освіту фельдшера, буквально з випускного вечора в медичному коледжі відправився до військової частини в Маріуполь, де відслужив згодом трирічний контракт. Батько особливо пишається тим фактом, що Ігор був нагороджений іменним наручним годинником. Вручав його сержантові-фельдшеру начальник УМВС України в Донецькій області. На здивоване запитання, чому військового заохотив керівник обласної поліції, гордий батько розповів історію про те, як його син-медик врятував трьох поранених поліцейських, які натрапили на закладку вибухових речовин й підірвалися.
Олександрові Зайцю насправді є, ким і чим пишатися. Наразі ж добігає до завершення його друга ротація, і невдовзі гармаш має зустрітися з сім’єю. Втім, до завершення контракту – ще далеко, а це означає, що будуть нові виїзди, нові ротації та багато простої солдатської роботи, яка йому до снаги.
