Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
– Щоб повернутися живим та неушкодженим із передової, багато в чому залежить від досвіду командира, добре обладнаних фортифікаційних споруд та доглянутої зброї, − вважає сержант Олександр Заєць.
Із армійським життям він познайомився у 2013 році, коли був призваний на строкову службу до однієї з бригад тактичної авіації. Коли настав час повертатися до рідної Сумщини, на сході країни вже тривали активні бойові дії, тому Олександр без вагань підписав контракт.
– Із поміж усіх частин обрав окрему десантно-штурмову бригаду, що в Житомирі. Вона, на мою думку, тоді була самою боєздатною частиною та й завдання виконувала на найгарячіших позиціях. А я звик не шукати легких шляхів. У частині виконував обов’язки другого номера розрахунку ДШК, − розповідає Олександр Заєць.
«Командир завжди говорив, що наше життя у наших руках»
Незабаром бригада десантників вибула на Донеччину. Підрозділ Олександра зайняв позиції в районі Верхньоторецького. До ворога було рукою подати, їхні вогневі точки можна було розгледіти без оптики.
– Моїм підрозділом командував 23-річний молодший лейтенант Ярослав. Попри юний вік, досвіду йому не бракувало. За плечима в нього була оборона ДАПу, а це вже багато про що говорить. Як тільки ми зайняли свої позиції, командир поставив завдання якомога швидше та якісніше облаштувати захисні споруди й укриття. Він казав, що наше життя у наших же руках. Вкопувалися ми глибоко і все робили вручну – техніці туди зась, − пригадує Олександр.
А наступного вечора противник і вирішив перевірити на міць українські фортифікації. Із настанням сутінків почали працювати ворожі кулемети та снайпери. Пізніше до них підключилися АГС та СПГ.
– Від такої щільності вогню в нас навіть бійниця спалахнула. Противник вів вогонь з усього свого озброєння, ймовірно намагаючись задавати нас психологічно. Але він не врахував, що має справу з десантниками, до того ж більшість з яких мала бойовий досвід. Наш лейтенант не тільки не розгубився, а навпаки виважено та безпомилково приймав рішення, постійно коригував вогонь, чітко віддавав накази. Бій тривав аж до 4-ї ранку. Потім усе стихло. У нас втрат не було, а от у противника, як ми дізналися у розвідників, були і «двохсоті» і «трьохсоті».
Окрім цього, українським захисникам постійно дошкуляли ворожі ДРГ, які під прикриттям ночі наближалися до десантників. Попереду була покинута ферма, яка дозволяла противнику підійти майже впритул.
– У нас був тепловізор, а тому ми їх вчасно помічали. Як тільки в полі зору з’являлася їхня групу, до справи підключалася моя «Дашка». Вона їм дохідливо пояснювала, хто на українській землі господар, − каже Олександр Заєць.
У перервах між боями десантники поновлювали та вдосконалювали пошкоджені фортифікаційні споруди, облаштовували укриття та постійно доглядали за озброєнням, аби воно не підвело у відповідальний момент.
«…Так насипали російським найманцям «привітань», що вони ще кілька діб не могли оговтатися»
– Також запам’яталася мені новорічна ніч, коли ворог вирішив привітати нас зі святами, посилаючи мінометні «подарунки». Зі свого боку ми відповіли їм тією ж люб’язністю. Та так насипали їм «привітань», що російські найманці ще кілька діб не могли оговтатися від вражень. Це яскраво підтверджує те, що вони запросили тишу і 2−3 дні не вели жодних обстрілів, − усміхається хлопець.
Після ротації Олександр познайомився з дівчиною, яка мешкала в Харкові. Цей випадок вплинув на подальшу його долю. Аби бути поряд із коханою, він вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. А через рік щаслива пара одружилася.
Наразі юнак навчається на ІІІ курсі факультету протиповітряної оборони Сухопутних військ, командує відділенням. На майбутнє планує здобути лейтенантські погони та повернутися до своєї бригади, де розпочався його бойовий шлях.
Олександр розповідає, що за понад вісім місяців, які він провів на передовій, лихо його зажди оминало. За це він не в останню чергу завдячує оберегу, який йому подарували волонтери. У військовому однострої та з емблемою бригади вухастий заєць завжди знаходився на бронежилеті поблизу серця нашого героя. Це, так би мовити, був третій номер Олександрового розрахунку «Дашки». Він і понині зберігає той подарунок.
