Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Виборював перемогу з перших днів війни.
Влад народився 7 січня 1999 року в селі Поворськ Ковельського району на Волині. За словами мами захисника, пані Олени, хлопець по життю був лідером, з раннього дитинства мріяв літати, свої мрії втілював у малюнках, один з яких присвятив батькові на день народження. Сім’я жила у військовому містечку, де навчальні польоти були звичним явищем, і Влад любив спостерігати за літаками. У школі любив математику, малювання, музику, українську та англійську мови, добре грав на сопілці. Займався спортом.
Після дев’ятого класу юнак вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Там був капітаном команди допризовної підготовки юнаків, яка посідала призові місця на змаганнях серед військових ліцеїв України. Мав особисті рекорди, багато нагород. Після закінчення ліцею у 2016 році Влад вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба, навчався на кафедрі льотної експлуатації та бойового застосування вертольотів льотного факультету.
У 2017 році, коли Владислав навчався на другому курсі, помер його батько, теж військовий, учасник АТО/ООС, і він як старший син став опорою та підтримкою для матері, менших брата й сестри.
З 2021 року молодий офіцер служив за розподілом льотчиком-штурманом вертолітної частини у 12-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Віктора Павленка в місті Новий Калинів на Львівщині. З початком великої війни Владислав, не задумуючись, долучився до виконання бойових завдань, захищав свою країну та сім’ю. 24 лютого він зателефонував дружині і сказав, що їх викликають на роботу. Рідні думали, що це навчальна тривога, і все минеться.
Перші завдання Владислав виконував на південно-східному напрямку. Бригада здійснювала бойові вильоти, регулярні ротації на схід України — в епіцентр війни, брала участь в евакуаційних рейсах з окупованого Маріуполя.
За словами побратима Миколи Ваховського, Влад був дуже професійним штурманом: «Разом ми прослужили шість ротацій, виконали від початку великої війни понад сотню бойових завдань на сході та півдні України. Дуже часто завдання були небезпечними. Не раз доводилося летіти в тил противника й висаджувати там десант… Разом готувалися до польотів: він вивчав територію, з якого боку можна обійти ту чи іншу перешкоду, як пролетіти, шукав місця, де можна заховатися, бо літали ми досить низько, зазвичай 1-2 метри над землею, рідше — 10 метрів. Наше завдання було пустити ракети на 6 кілометрів». Під час служби льотчик-штурман Владислав Левчук отримав звання старшого лейтенанта, був нагороджений орденом Данила Галицького.
У липні 2022 року Владислав одружився з коханою дівчиною Анастасією. «Він — моє перше і єдине кохання. Ми були разом шість років, познайомились, коли я тільки вступила до університету. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Влад освідчився. Ми були надзвичайно щасливі, планували весілля, але почалася війна. Коханий був у відрядженнях з першого дня. Думки про весілля відійшли на другий план. А потім ми таки зважились, війна показала нам усім, що потрібно жити й любити сьогодні, як востаннє… Влад ніколи ні на що не жалівся, лише казав: „Ви всі хочете перемоги, але хтось же має її вибороти. Хто, як не я?“ Останній букет від чоловіка кур’єр приніс мені в день його загибелі, коли Влад уже був у своєму останньому польоті», — згадує дружина.
Старший лейтенант Владислав Левчук загинув 11 грудня 2022 року під час бойового завдання у Костянтинівці Донецької області. В український вертоліт поцілила ворожа ракета. Владиславу було 23 роки… Разом із ним загинули двоє побратимів — командир екіпажу Максим Федоров та бортовий технік Віталій Маркевич.
«Перед кожним польотом Владик відчував, як пройде завдання, тому постійно запевняв мене й інших, що все буде добре. І, знаєте, я вже сам цьому чуттю довірився. А коли він летів востаннє, то казав, що є якесь погане передчуття», — ділиться Микола Ваховський.
21 грудня Владислава Левчука провели в останню путь у Луцьку. 22 грудня його поховали в рідному селі Поворськ. У нього залишилися мати, брат, сестра, дружина.
«Мій син загинув, як справжній герой. Я не хотіла, щоб мій син був Героєм. Я хотіла, щоб він був сином, хорошим чоловіком і в майбутньому батьком», — говорить мама льотчика.
«Це був активний хлопчик, займався спортом, мав чимало призів, бігав за школу, інші навчальні заклади і здійснив свою мрію — пішов стопами батька, який також був військовим льотчиком. На жаль, не судилося і коровай розділити, й весілля відгуляти, ми зустріли його на щиті», — сказала подруга родини Наталія Пасічник.
Указом Президента України від 28 квітня 2023 року Владислав Левчук удостоєний ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно), також посмертно йому присвоєно звання капітана.
В пам’ять про захисника у червні 2023 року вулицю Привокзальну в Поворську, де проживав воїн, перейменували на вулицю Владислава Левчука.
Вічна пам’ять і шана Захисникові!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву, Суспільне Луцьк, Небесний легіон
За матеріалами: Суспільне Луцьк, Небесний легіон, Факти, Şehitler Ölmez, Експрес
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
