Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Солдат Василь Іванович Накладюк, механік-водій медичного пункту 1-го механізованого батальйону 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади, загинув 17 грудня 2025 року на Донеччині. Йому назавжди 50.
Навесні 2024 року на Харківщині, тримаючи в руках почесну грамоту, Василь усміхався:
«Найкраще чергування для мене — коли геть нема роботи. Крім швидкої вправної їзди, мій обов’язок — зарядити хлопців оптимізмом, вселити віру у те, що все буде добре. Я щасливий дідусь трьох дівчаток. Хочу, щоби, як мінімум, поняньчити онуків зміг кожен з побратимів».
Василь був у 32-й бригаді з першого дня її створення — ще з Трушків. У довоєнному житті він працював на тракторі в селі Свічківка на Черкащині. Проста, роботяща людина, яка на дозвіллі створювала тендітні картини з мозаїки та марила рибалкою. Але війна пересадила його з трактора на броньований М113 та санітарний пікап.
Побратим Олександр згадує Василя як найтеплішу людину підрозділу: «Ми з ним з першого дня. У побуті — жодного скандалу. Робота робилася прекрасно. А готував він як! У нас у підрозділі шашлики робив тільки він. А його фірмова гостра картопля з м’ясом по-закарпатському, його бограч… Це було неймовірно смачно, він пригощав усіх залюбки».
Свій позивний «Кузьма» Василь носив ще з 1990-х, коли вчився на водія. Хоча побратими жартували: коли Вася не встигав підстригтися, він ставав схожим на доброго домовичка Кузю зі старого мультика. Та за цією добродушною зовнішністю ховався сталевий характер.
Його безстрашність стала легендою ще в липні 2023-го під Берестовим на Сватівському напрямку. Це були перші бойові виходи бригади.
«Тоді була дуже складна евакуація, — розповідає Олександр. — У бійця з позивним „Бєлий“ міною відірвало руку. Рація не працювала, йшов щільний мінометний обстріл. Інші мехводи відмовилися їхати — було занадто ризиковано. А Вася поїхав. Разом із медиком Сергієм „Ватсоном“ вони вивезли хлопця під вогнем. Якби не Вася, „Бєлий“ би не вижив».
Вже пізніше, на Покровському напрямку, ситуація повторилася. Окупанти були вже зовсім поруч, територія прострілювалася наскрізь, але Кузьма на своєму «крузаку» (пікапі) продовжував витягувати поранених. Для нього не було відмов, якщо треба рятувати життя.
Найбільшою любов’ю Василя була його родина. Дружина, доньки та онучки були його всесвітом.
«Як він телефонував додому, то тільки й чути було: онука, онука, онука… То з меншою говорить, то зі старшою. Він ними жив, він ними марив. Хотів, щоб кожен солдат дожив до своїх онуків, відчув це щастя», — згадує побратим.
Навіть на фронті він шукав спокою у звичних речах. Де б не стояв підрозділ, Василь знаходив бодай маленький ставок. Поки навколо літали ворожі дрони, він ішов на берег із вудкою (спінінгів не визнавав) і ніколи не повертався без риби.
Трагедія сталася 17 грудня 2025 року біля села Мирне на Покровському напрямку. Василь разом із побратимами — Володимиром та Антоном — чергували, готуючись їхати на евакуацію поранених.
О 22:45 у будинок, де перебували медики, влетів ворожий БПЛА літакового типу. Антона дивом викинуло вибуховою хвилею через вікно. Василь та Володимир загинули на місці.
«Я особисто його розкопував, — тихо каже Олександр. — На четверту добу я відкопав двигун того „Шахеда“ на глибині 40 сантиметрів. Він досі був такий гарячий, що я шкіру на пальцях спік. Вони почули не політ, а вже сам звук піке, коли ця зараза йшла чітко в їхню кімнату».
Василя Накладюка поховали в селі Свічківка на Черкащині. За сумлінну службу він був нагороджений грамотами та почесною відзнакою командира бригади «Срібний хрест Воїна-лицаря» II ступеня.
«На початку року я поїхав до нього на могилу, — розповідає Олександр. — Кладовище на високому пагорбі, внизу ліс і чудовий ставок. Я тоді подумав: Вася так любив збирати гриби і риболовлю при житті, і місце для спочинку у нього таке ж. Він вдома».
У Василя залишилися дружина, мама, три доньки, шість онуків (враховуючи всю велику родину), брати та сестри. Він не став дідусем, який просто сидить на лавці — він став щитом, який дозволив своїм онукам рости у вільній країні.
Нікого не забудемо. Нікому не пробачимо.
Вічна слава воїну-лицарю!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Фото надані 32 ОМБр
Іван Столячук
