Так військовослужбовець, який сам є фахівцем з радіоелектронної боротьби, на власному досвіді переконався, наскільки рятівною для бійців є його власна бойова робота. Про те, як РЕБ…
У листопаді 2023 року воїну виповнилося б 23 роки.
Василь народився 25 листопада 2000 року в селі Стриганці на Івано-Франківщині в сім’ї залізничників. З дитинства хлопець прагнув стати військовим, тому після закінчення 9 класів місцевої школи вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею-інтернату. «Там він навчався 2 роки. Не був відмінником, але він любив усе це, йому подобалось. Майже завжди приїжджав на вихідні, а взагалі жив у казармі. На навчання їхав із задоволенням», — розповідає сестра Аліна.
Після закінчення ліцею у 2019 році Василь продовжив навчання: у липні того ж року вступив до Національної академії Національної гвардії України на факультет «Забезпечення державної безпеки підрозділами Національної гвардії України». Крім навчання, займався спортом, брав участь у змаганнях з пауерліфтингу, за гарну фізичну форму мав позивний «Фізрук».
«Він часто їздив на змагання з Василем Вірастюком та іншими стронгменами. Вірастюк рідко когось підтримував, а на всіх змаганнях, де був брат, завжди казав: „Васю, давай, я в тебе вірю“. І видно, як наш Вася кайфував від процесу. В нього купа медалей. У „качалці“ він, можна сказати, виріс», — говорить Аліна.
У вересні 2021 року у зв’язку з реорганізацією навчальних закладів був переведений до Київського інституту Національної гвардії України. Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, продовжив здобувати освіту на Львівщині. У березні 2023 року Василь закінчив навчання, йому було присвоєне військове звання лейтенанта. З 13 серпня по 13 вересня він проходив навчання у Великій Британії.
У вересні 2023 року до Василя зателефонував командир 5-го батальйону 14-ї штурмової бригади «Червона Калина» і спитав, чи готовий він захищати країну.
Аліна пригадує: «Він сказав: „Немає іншого вибору“. Брат не уявляв, щоб „орки“ перемогли. Завжди говорив: „Що я скажу своїм дітям, коли вони спитають, де я був під час війни? Ховався? Боявся? Я не можу так. Я — військовий і маю захищати державу“. Василь був завзятим та сильним. Коли він мав їхати на війну, ми переживали. Брат казав твердо: „Там — мої хлопці, я їх не покину“. Василь був відповідальним і сильно за своїх переймався. Знаю, що дуже багато бійців перейшли у розвідку, бо командиром там був Вася. Його побратим на позивний „Ворона“ сказав тоді своїм батькам: „Прийшов молодий пацанюра, але такий класний“».
8 жовтня 2023 року лейтенанта Ферштея направили в зону бойових дій на оборону села Вербове в Запорізькій області. Служив на посаді командира взводу розвідки, мав у підпорядкуванні 23 бійця. 12 жовтня він разом із побратимами вирушив на бойове завдання.
«12 жовтня він подзвонив нам перед тим, як іти на позиції. Мамі він не дзвонив, тому що оберігав. Він тільки написав їй смс: „Мама, я тебе люблю, все буде добре“. Дівчині він подзвонив і фактично з нею попрощався. Він сказав їй: „Що б не трапилось, я хочу, щоб ти жила“. З батьком теж фактично попрощався, бо сказав: „Бережи маму, любіть одне одного, не сваріться, робіть все разом“. Тато ще на нього кричав: „Вася, що ти прощаєшся зі мною? Що ти таке говориш?“ Мені він сказав, що хвилюється, бо на нього покладено складне завдання», — ділиться спогадами Аліна.
13 жовтня «Фізрук» прийняв свій перший і останній бій. Він попередив рідних, що зв’язку з ним не буде впродовж трьох днів. За словами побратимів, буквально за пів години, як бійці зайшли на позиції, з трьох боків заїхали машини БМД з російським десантом. Протягом двох годин гримів стрілецький бій. Василя кілька разів поранило, у нього були накладені два турнікети — на руці та нозі, але він продовжував відстрілюватися. Лейтенанту Ферштею навіки залишилось 22 роки…
Його рідні мали контакти побратимів і намагалися дізнатися бодай якусь інформацію. «13 числа ми написали одному з побратимів: „Чи є новини? Чи виходить Вася на зв’язок?“ Відповідь: „Зв’язку немає, не знаємо нічого“», — згадує сестра. Побратими все знали, але не хотіли говорити. Зрештою повідомили, що Василя вже немає…
7 листопада вдалося забрати тіло Василя Ферштея з поля бою. 10 листопада захисника поховали на Алеї Слави в рідному селі Стриганці. У нього залишилися батьки, сестра, кохана дівчина, друзі.
«Мій брат жив і горів військовою справою, зі школи він самостійно обрав свою професію. Любив зброю, спорт, цінував дружбу та побратимів. Коли почалась війна, він ще вчився, але вже тоді поривався боронити рідну землю», — зазначає Аліна.
«Ми з Василем прийшли в інститут з військових ліцеїв, тому допомагали хлопцям, які вступили після школи… Якщо обійти весь світ, ми не знайдемо того, хто міг би бути ворогом Ферштея — у нього були лише друзі. Це була дійсно щира, світла людина, яка хотіла всім завжди допомагати», — згадує командир роти Василь Перун.
Посмертно Василь Ферштей удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Йому присвоєне звання старшого лейтенанта. Івано-Франківська обласна рада посмертно нагородила воїна медаллю «Лицар бойового чину».
Рідні зареєстрували петицію на сайті Президента України про присвоєння Василю Ферштею звання «Герой України», яка зібрала необхідні 25 тисяч голосів.
12 жовтня 2024 року в Стриганцях на Івано-Франківщині освятили Алею героїв, де встановлено стенд Василю Ферштею.
Світла пам’ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та Суспільне Івано-Франківськ
За матеріалами: Вільне Радіо, Суспільне Івано-Франківськ, Вікіпедія, Меморіал. Платформа пам’яті
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
