Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Був волонтером із 2014 року, а з початку повномасштабної війни боронив рідну Київщину.
Віталій народився 16 грудня 1962 року в Переяславі на Київщині. У 1980 році закінчив місцеву школу, потім навчався на факультеті електрифікації сільського господарства Української сільськогосподарської академії (нині — Національний університет біоресурсів і природокористування). Тоді ж познайомився із майбутньою дружиною, з якою після навчання повернувся до рідного міста.
Працював електромонтером у місцевому РЕМ, а у 1987-1989 роках проходив строкову службу в танкових військах на території Угорщини. Після служби працював на заводі «Точмаш» — енергетиком, майстром, був головою профкому. Далі обіймав керівні посади в низці комерційних компаній, а також займався захистом екології Переяслава та тримав господарство домашньої птиці.
За спогадами дружини Олени, птахів Віталій любив, особливо диких хижих — соколів, сапсанів, яструбів, орланів, кіпчиків. Найбільше чоловікові, за її словами, подобався саме сапсан — один із рідкісних і найшвидших у світі крилатих хижаків. Навіть адреса електронної пошти Віталія містила назву цього птаха.
Дружина згадує, що чоловік був дуже працьовитим та мав золоті руки: доглядав і за двором, і за садом, сам змайстрував газонокосарку та зварювальний апарат.
У 2014 році подружжя планувало разом долучитися до оборони України на сході, купувало все необхідне для цього. Але зрештою Олена та Віталій стали волонтерами. Жінка згадує, що Віталій був дуже компетентним у підборі спорядження для військових та в організації його доставки.
Чоловік пішов добровольцем до військкомату у перший же день повномасштабного вторгнення РФ. Його взяли начальником розвідки. Воював на Київщині — зокрема, під Макаровим.
«Він пішов усвідомлено, без жодних вагань. Подивився мені в очі — і я зрозуміла, що він дуже хоче, щоб я його відпустила. Я відповіла: „Добре, але тільки якщо підемо воювати разом“. Ми разом поїхали, але, на жаль, я не змогла прорватися до війська, та не зупинилася і вирушила волонтеркою до його частини», — розповідає Олена.
Жінка доставляла для підрозділа Віталія необхідні речі — сокири, пили, ковдри, біноклі, їжу, а згодом і медикаменти, одяг, термобілизну. Вірили в перемогу України абсолютно, без сумнівів, каже Олена.
Востаннє вона розмовляла з чоловіком 3 квітня 2022 року. Того ж дня він загинув, підірвавшись на міні в селі Гоголів Броварського району.
Тіло «Сапсана» знайшли та забрали тільки за два тижні. Поховали чоловіка в Переяславі. На могилі Віталія Чорногора вибитий його позивний, а поруч — зображення улюбленого птаха.
За ініціативою товариства «Просвіта» у 2022 році одну з вулиць у рідному місті воїна перейменували на його честь. Олена продовжує волонтерську діяльність: із 2023 року жінка співпрацює із волонтерським центром у Данії.
Вічна пам’ять Герою!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами Переяслав.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
