Сьогодні — він командир 431-й окремого батальйону безпілотних систем: зграї, яка воює за принципом «не числом, а інтелектом». АрміяInform він розповів про те, як народжується культура, в якій ніхто…
Хотів, щоб бійці бачили: командир їх ніколи не покине, тому йшов разом із ними на штурм ворожих позицій.
«Він ніколи не сидів у штабі й не ховався за чужими спинами. Як полковник міг керувати підрозділом на відстані, але завжди був поруч зі своїми людьми. Часто говорив: „Найважливіше для мене — вберегти своїх хлопців“. І навіть у своєму останньому бою залишився таким самим», — говорить про чоловіка дружина Світлана.
Олександр народився 24 квітня 1987 року в Літині на Вінниччині. Виріс у родині педагогів: мама викладала українську мову та літературу, батько — фізичну культуру. Змалку захоплювався спортом, а про військову службу мріяв ще зі шкільних років. Після закінчення Селищенської школи вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького.
Після одруження у 2009 році разом із дружиною Світланою вирушив до місця служби на Луганщину. Їхня історія кохання почалася ще в першому класі.
«Пам’ятаю, як побачила його першого вересня — він прийшов у картатих штанцях на підтяжках, — згадує Світлана. — Чомусь цей момент дуже мені запам’ятався. Для мене він був таким собі „плюшевим ведмедиком“. У дев’ятому класі ми вже почали зустрічатися серйозно. А він, як потім розповідали батьки, ще в першому класі прийшов додому і сказав: „Я знайшов собі дружину“».
Молоде подружжя часто змінювало місце служби: Марківка, Мілове, Нікольське на Луганщині, а згодом — Свердловськ (нині Довжанськ). Саме там родину застав 2014 рік. Звідти Олександр розпочав свій бойовий шлях, пройшовши важкі бої на Донеччині та Луганщині. У 2014-2015 роках виконував завдання на різних напрямках, зокрема в районі Мар’їнки.
Коли оголосили добір до підрозділів спеціального призначення ДОЗОР Державної прикордонної служби, без вагань подав свою кандидатуру й успішно пройшов жорсткий відбір. У 2017 році очолив відділ прикордонної служби ДОЗОРу в Житомирі. Із 2018 року керував підрозділом, нерідко особисто очолював мобільні групи та ризикував життям під час виконання спеціальних операцій. Побратими згадують його як грамотного, виваженого й рішучого бойового офіцера.
Щоб родину не розлучали постійні переведення, Світлана також стала військовослужбовицею.
Увесь вільний час Олександр присвячував дружині та синові Артему. Після першої сімейної подорожі до Туреччини мріяв показати рідним увесь світ. Хотів придбати автомобіль, щоб разом подорожувати з комфортом. Та здійснити ці плани не встиг.
Близький друг, кум і побратим Анатолій розповідає, що Олександр досконало знався на зброї й мав виняткову майстерність у стрільбі з пістолета. Водночас найбільше дбав про своїх підлеглих.
«Опікувався кожним воїном, а життя кожного для нього було найвищою цінністю. У нього ніколи не було гордині — завжди привітається, поцікавиться, як справи, що турбує. На виїздах разом з усіма заготовляв дрова для багаття. В день своєї загибелі сів у першу бронемашину, яка йшла на штурм. Хотів, щоб бійці бачили: командир їх ніколи не покине, він поруч».
24 лютого 2022 року прикордонні підрозділи фактично переформатувалися з правоохоронних у бойові. Досвідченому прикордоннику, як і його побратимам, знову довелося виконувати бойові завдання. Початок повномасштабного вторгнення Олександр зустрів в Ірпені та Бучі, брав участь у звільненні Київщини, керував підрозділом у боях за столицю. Згодом воював на Донецькому та Запорізькому напрямках. На Донеччині в одному з боїв втратив побратима. Цю втрату переживав особливо тяжко, адже найбільшим його бажанням було, щоб усі бійці поверталися живими.
За словами Світлани, чоловікові давали лише кілька днів перепочинку — замінити спорядження, трохи відпочити, після чого він знову вирушав на завдання.
Останнім місцем служби стала Запорізька область. 14 лютого 2023 року, у День закоханих, Олександр вирушив у чергове відрядження.
«Сталося те, що я досі не можу забути. У Саші завжди було два годинники. Один носив на руці, інший брав із собою про запас. Але перед цим від’їздом залишив один удома. Сказав: „Це буде Артемові на пам’ять“. Мені залишив свою металеву ручку, яку постійно носив із собою: „Це буде тобі на пам’ять“. А потім додав: „Я з цього відрядження не повернуся“. Я тоді навіть розсердилася, сказала, що не можна говорити таких речей. Була переконана, що він обов’язково повернеться і не має права нас залишати».
14 березня Світлана бачила чоловіка востаннє.
«Я, як завжди, хотіла провести його, побути поруч ще хоча б кілька хвилин. Підійшла, а він просто міцно мене обійняв і сказав: „Йди“. Я почала плакати: „Як це йти? Я хочу провести тебе“. А він лише повторив: „Йди“. Ми завжди були дуже близькі, відчували одне одного навіть на відстані… Пізно ввечері написав, що були збори й нарада, вони готуються до наступу. Сказав, що все добре, але не знає, коли знову зможе вийти на зв’язок».
15 березня 2023 року поблизу Оріхова на Запорізькому напрямку бойова група під командуванням полковника Очеретнюка отримала завдання штурмувати ворожі позиції, щоб не допустити подальшого просування окупантів. Олександр особисто очолив одну з мобільних груп, яка вступила в бій. Окрім стрілецької зброї, противник масовано застосовував протитанкові керовані ракети. Один із ворожих снарядів влучив у перший бронетранспортер, у якому перебував офіцер. За кілька хвилин сталося повторне влучання, машина загорілася. Бойове завдання було виконане, однак Олександр отримав поранення, несумісні з життям. До свого 36-річчя він не дожив трохи більше місяця.
20 квітня 2023 року Олександра Очеретнюка поховали в рідному Літині. Незадовго до цього не стало його батька. У захисника залишилися мама, дружина та син.
Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 20 березня 2023 року Олександрові Очеретнюку посмертно присвоєно чергове військове звання полковника.
За життя офіцер був відзначений іменною вогнепальною зброєю, іменним годинником та церковною нагородою «За жертовність і любов до України». Указом Президента України від 19 червня 2023 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
29 квітня 2026 року, напередодні Дня прикордонника, у Києві відкрили перший стінопис, присвячений воїнам прикордонного загону ДОЗОР, які загинули, захищаючи Україну від російських окупантів. Серед зображених на муралі — і полковник Олександр Очеретнюк.
Честь і слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ та сімейного архіву
За матеріалами: ДПСУ, 20 хвилин, Літинська селищна рада, Грінченко Інформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
