Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Мріяв стати професійним футболістом і створити власну родину, але добровільно пішов боронити країну у складі легендарного батальйону «Вовки да Вінчі».
Олег народився 11 листопада 2002 року у селі Довга Пристань Первомайського району на Миколаївщині.
Мама Оксана розповідає, що він ріс добрим, чуйним, допитливим, веселим хлопчиком, змалечку демонстрував лідерський характер, був дуже активним і завжди відстоював справедливість. А ще вивчав англійську мову та займався спортом. У молодшому віці захоплювався карате, а згодом віддав перевагу боксу та футболу, мріяв стати професійним футболістом.
«Ще в дитячому садочку, коли дітей відзначали за різні якості, Олежку нагородили грамотою за його „Срібний сміх і добру вдачу“. Коли підріс, його сміх став гучним і розкотистим. Він часто любив повторювати „я папин бродяга, мамин симпатяга“. З дитинства був непосидючим, трохи розбишакою, інколи навіть хуліганив, як і чимало хлопців. Але дуже цінував близьких, родину, друзів», — розповідає жінка.
І додає, що в школі його пам’ятають як прямолінійного, енергійного та розумного хлопця. А друзі згадують Олега людиною, яка завжди була на позитиві, багато жартувала, сміялася і легко знаходила спільну мову з оточуючими.
Ще однією рисою хлопця було його особливе ставлення до зовнішнього вигляду.
За словами мами, Олег змалечку був модником, любив стильний одяг, а його улюбленими аксесуарами були окуляри та бейсболка.
Після закінчення коледжу хлопець виявив бажання добровільно піти на строкову службу до армії, яку проходив у лавах Національної гвардії України, де його і застала повномасштабна війна.
У 2024 році Олег демобілізувався. Він міг би повернутися до звичайного спокійного життям, як і багато його ровесників, та вдома пробув лише два тижні. Хлопець захоплювався легендарним батальйоном «Вовки Да Вінчі», тож попросився до них і, не роздумуючи, підписав контракт зі Збройними Силами України.
Мама згадує, що син сам зробив свій вибір і лише поставив батьків перед фактом, але при цьому сказав: «Мам, я все одно піду воювати, тільки не хочу, щоб ти сердилась на мене». Честь, порядність, ідея, нація, Батьківщина — саме такими були його життєві принципи.
Після проходження відбору та підготовки в Британії служив у 2-й роті «Гонор» 108-го окремого батальйону «Вовки да Вінчі», що входить до складу 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка.
У серпні 2024 року Олег пішов на своє перше бойове завдання. Тоді він наполіг, щоб його включили до складу групи. Це було в районі міста Українськ на Донеччині. Але сталося непередбачуване: разом із двома бійцями він опинився віч-на-віч проти цілої штурмової роти противника і протягом семи днів утримував позицію.
Штурми тривали один за одним, навіть вночі. Бійці спали буквально по кілька хвилин, змінюючи один одного. Під час однієї з ворожих атак Олег отримав поранення, але від евакуації відмовився. Ба більше, він узяв на себе керування бійцями ТрО, які виходили з оточення і випадково опинилися біля його позиції — разом вони ще певний час відбивали шалені атаки росіян. У якийсь момент ворог наблизився впритул до окопів наших захисників. Побратими отримали поранення й Олег залишився сам. Але він не відступив, а продовжував ще тривалий час чинити опір ворогу, демонструючи виняткову сміливість, витримку та високий рівень підготовки.
Боєць координував роботу дронів для евакуації поранених, особисто знищив із кулемета понад 20 окупантів і відбивався, допоки не підійшло підкріплення. Бій тривав, Олега поранило вдруге, і він уже не зміг самостійно пересуватися. Але навіть тоді ще певний час допомагав побратимам, аж поки один з них не виніс його з поля бою на власних плечах.
Бійця прооперували, він лікувався у госпіталі, але рідним у цьому не зізнався. Сказав: «Мамо, не хвилюйся, я просто на полігоні ногу підвернув».
Після нетривалої реабілітації Олег знову повернувся на фронт — був сапером, оператором БПЛА, розвідником. Брав участь у стримуванні ворожих штурмів, рятував поранених.
У грудні 2024 року в селищі Новопустинці залишився на позиції сам на сам із противником, який мав значну перевагу. Але попри те, що був озброєний лише одним кулеметом, знищив велику кількість окупантів. Йому власноруч вдалось утримати рубіж, який мав важливе тактичне значення для всієї лінії оборони батальйону.
Олег завжди виконував найскладніші завдання в найважчих умовах. Він йшов туди, де було найнебезпечніше, і робив те, на що інші не наважувалися. Хлопець постійно навчався, вдосконалював бойові навички, на власному досвіді впроваджував сучасні підходи до ведення бою. Самостійно опанував керування дронами та використовував їх для забезпечення евакуації поранених, підвезення боєприпасів та коригування вогню. Це врятувало десятки життів його побратимів.
Рішучий, енергійний, із характером лідера — він завжди поспішав жити, ніби відчував, що доля відміряла йому небагато часу. Олег мріяв ходити у гори, плавати в морі, мав багато друзів, кохану дівчину та великі плани на майбутнє у вільній Україні.
В інтерв’ю на питання журналіста щодо його мотивації іти воювати, Олег відповів: «Якщо до тебе в хату зайде якийсь поц і буде робити що схоче, хату розгромить і таке інше… Хіба тобі потрібна мотивація, щоб дати йому відсіч? Мені здається, що ні, ти просто станеш і виженеш його, ось і ми зараз робимо те саме — виганяємо їх».
10 липня 2025 року під час бойового завдання біля населеного пункту Муравка Покровського району Донецької області Олег Яровий загинув.
За вагомий внесок у боротьбу за свободу України він нагороджений нагрудним знаком «Хрест особливих заслуг». 19 липня 2025 року Президент України присвоїв йому звання Героя України із врученням ордена «Золота зірка» (посмертно). Також його ім’я увійшло до списку Forbes 2025 року «30 з 30».
«Пройшов рік від дня його загибелі, але мені досі складно і важко зрозуміти, що син залишився жити тільки в серці, в думках та спогадах. І що почути, обійняти і побачити його я вже ніколи не зможу», — ділиться болем мама.
Поховали захисника в рідному селі Довга Пристань на Миколаївщині. У нього залишилися батьки, брат, бабуся та кохана дівчина.
Вічна шана і слава Герою!
Алла Мірошниченко
Фото надані мамою Оксаною Яровою
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
