Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Від початку широкомасштабної російської навали Вадим Дзюба разом з батьком охороняв спокій рідного села.
Затим долучився до загону Миронівського ДФТГ, опісля — став військовослужбовцем ЗСУ. До лав Збройних Сил України був мобілізований наприкінці грудня 2022-го.
Пройшов підготовку на Житомирщині. Взяв позивний «Фермер» та у складі 81-ї бригади вирушив боронити Донецький напрямок.
Службу ніс у підрозділах десантно-штурмових військ на посадах кулеметника, стрільця — помічника гранатометника.
З моторошними реаліями війни зіткнувся відразу, як прибув на фронт. Перші три доби поночі разом із побратимами виносив тіла полеглих військових.
А далі — сім місяців запеклих протистоянь із російськими окупантами. Група Вадима стояла на передньому краї оборони — клином, відстань до ворожих позицій ледь сягала 200 м.
— Одного разу сорок дві доби провів у шанцях. Їх довго не могли замінити, — пригадали близькі Вадима.
Раз на кілька днів захисникам доставляли провізію та боєприпаси. За ними доводилося ходити по декілька кілометрів, переважно вночі. Залізне круччя — БПЛА противника чатували безперестану. Через що перший відрізок шляху став додатковою смугою перешкод.
— Повертаючись, окрім необхідного, кожен брав ще по три балсанки води — п’ятилітрові! Якось я простодушно запитав сина: «То, Вадику, щоб помитися?» — розповідав батько героя Сергій Петрович. — А він здивовано: «Тату, яке помитися?! Якби хтось із нас побачив, що нею миються… Попити!».
Бувало, що спрагу тамував дощовою водою, але про ці скрути рідні дізнавалися випадково — з обмовок. Вадим і під час розмов самовіддано беріг їхній спокій: «Все добре!», «Не накручуйте себе!», «Працюємо!».
Ті зловорожі дні обірвали життя багатьох його побратимів. Тож коли на допомогу прибули новомобілізовані, більш досвідчений «Фермер» став над ними старшим.
Батьки пригадують деталі бою, у якому син дістав поранення. У той час він боронив район Білогорівки. На позиції сунув танк противника, розпочався мінометний обстріл.
Воїн рацією сповістив про це командування, але швидко надіслати підкріплення не вдалося. Отримали наказ «хутко в «нори». Вадим залишився стояти з краю шанця, водночас побратимам дав можливість укритися щонайліпше.
«Синку, а ти чого не сховався?» — питав Сергій Петрович. У відповідь чув: «Батьку, а хто ж їх потім відкопає, якщо засипле?!».
Ворожа міна розірвалася за кілька метрів — уламками посікло ноги, руку, обличчя. Оборонець зазнав сильної контузії з розривом барабанних перетинок. На щастя, військові лікарі Харкова змогли повернути слух і поставити його на ноги.
Потім був шпиталь Дніпра та нетривалий відпочинок. Війна стала частиною м’язової пам’яті. Навіть удома погляд несвідомо стремів у небо — «чи не завис ворожий дрон».
Одного разу сім’я поцікавилася: «Вадику, а твої хлопці з окопів як? Дзвонили?».
«Не питайте… Їх немає, — скорботно відказав тоді син і додав: — Нас усього двоє залишилося, один тяжко поранений».
Для матері оборонця найбільшим випробуванням були ночі, коли той вирушав на завдання. У тривозі й очікуванні вона щосвітанку завмирала над телефоном — дасть бог, надішле заспокійливі «плюсики».
Після одужання від поранення, син був зарахований до складу інженерно-саперного відділення 87-го окремого батальйону управління 7-го армійського корпусу ДШВ.
Саперній справі навчався з нуля: спершу на житомирському полігоні, згодом із місяць у Польщі. Йдучи «попереду перших», часто під наглядом ворожих безпілотників, облаштовував мінні поля на Донеччині.
— Вздовж усієї лінії фронту працював. На базу повертався під ранок. Хлопці з бригади лягали перепочити, а він кілька годин — і вже на ногах. Вдень готували «гостинці» — міни, лишень спускалася ніч — вдягали спецодяг і рушали працювати, — розповідали близькі.
Навесні захиснику вдруге випала можливість побачитися з родиною. На жаль, остання в його житті. А тоді він ще вітався із зустрічними, говорив старості села, що зробив правильний вибір, а рідним — що справжні друзі на «нулі».
— Приблизно за місяць до лиха брат подзвонив і сказав, що хоче дати «ключ» до свого телефона. Додав: «мамі, батьку нічого не кажи, бо хвилюватимуться», — ділилася спогадами сестра Інна.
Це раптове прохання спантеличило, вона тільки й змогла промовити: «Ну ти чого, навіщо мені той ключ?».
Утім передчуття біди не полишало. Відразу пригадалася одна з розмов, під час якої близькі почули вигуки: «дрони-дрони!». Бентежні сни, відвертість сина у відеодзвінку, дні суцільної тиші, а потім — гарячий, як пломінь, біль.
Життя оборонця трагічно обірвалося 29 червня 2024 року, під час виконання бойового завдання. Це сталося неподалік Новомихайлівки Донецької області.
— У дружини в календарі позначені всі дати, недавно вона його зняла — несила дивитися, — схиляв голову Сергій Петрович.
Після загибелі солдата, на руки батькам віддали два жетони.
35-річний Вадим Дзюба не встиг створити власної родини. Заслужив право носити почесний маруновий берет, от лише вдягнути не встиг. Нагороджений медаллю «Ветеран війни — учасник бойових дій», орденом «За мужність» третього ступеня (посмертно).
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Фото з особистого архіву Вадима Дзюби
Ніна Гербич
