За своїм змістом вони різняться настільки гранично, що свідчать про два цілковито протилежні, абсолютно несумісні між собою світогляди. Українське «Ніколи знову!» постало…
Гасла, під якими Україна та росія пам’ятають перемогу над нацизмом у Другій світовій війні: українське «Ніколи знову!» та російське «Можем повторить!».
За своїм змістом вони різняться настільки гранично, що свідчать про два цілковито протилежні, абсолютно несумісні між собою світогляди.
Українське «Ніколи знову!» постало з усвідомлення катастрофічної ціни найбільшої на той час і до сьогодні війни в історії людства. Це гасло пам’яті про трагедію, яка ніколи не повинна більше повторитися з людьми.
«Ніколи знову!» — це вшанування мільйонів загиблих і скалічених фізично та психологічно тотальним насильством неймовірно жорстокої тривалої війни. Це символ пам’яті, скорботи й відповідальності перед майбутнім.
Саме гасло «Ніколи знову!», яке використовується для засудження нацизму та обіцянки, що звірства геноцидів більше не повторяться, найкраще пасує до Дня пам’яті та примирення 8 травня в Україні, символізуючи пам’ять про жертви Другої світової війни та закликаючи не допустити повторення її жахів.
Натомість російське «Можем повторить!», під яким росіяни відзначають 9 травня «Дєнь побєди», є формулою воєнізованого культу перемоги, в якому трагедію війни заміщено агресивним самозвеличенням і бажанням ствердитися коштом наруги та знущання над іншими.
Під прикриттям боротьби з вигаданим «нацизмом» росія веде несправедливу війну проти українського народу та держави Україна. Внаслідок цього вся російська політика сконцентрувалась на культі війни.
Державна пропаганда російської федерації остаточно спотворила та дегуманізувала і без того далеку від ідеалу, однак все ж набагато людянішу політику пам’яті, успадковану росією від радянського союзу.
Спершу російські пропагандисти, остаточно примітивізувавши наратив доби срср, звели глобальний конфлікт до суто радянської версії «Великої Вітчизняної війни», вирваної із загального контексту.
Це дозволило приховати незручні сторінки історії — союз срср із нацистською Німеччиною на початку Другої світової, спільний напад вермахту та рсча на Польщу, радянську окупацію країн Балтії чи агресію радянського союзу проти Фінляндії.
Згодом саме радянський союз почали подавати як головного й фактично майже єдиного переможця нацизму, а сучасна росія проголосила себе одноосібною спадкоємицею цієї перемоги.
При цьому росіяни почали забувати й агресивно заперечувати внесок інших країн та народів у перемогу над нацизмом. Особливо ницо російські пропагандисти робили це щодо України й українського народу, стверджуючи, що росіяни перемогли б у війні, навіть якби українці не воювали на їхньому боці.
Поступово, вже наприкінці 1990-х років й активно впродовж останнього двадцятиліття, у росії крок за кроком сформувалась небезпечна ідеологія, в якій війна стала не трагедією, а джерелом національної гордині та виправдання нових загарбницьких зазіхань.
Притаманне їй гасло «Можем повторить!» означає не готовність захистити світ від зла, а бажання силоміць підкорити інших, нав’язавши їм своє панування. Практичним втіленням цього гасла стала загарбницька війна росії проти України.
Українська модель пам’яті є принципово іншою. Вона ближча до європейської традиції осмислення війни як спільної трагедії, що потребує примирення, історичної чесності та недопущення повторення.
Українці пам’ятають не лише героїзм, але й страждання, окупацію, репресії та ціну виживання між двома тоталітарними режимами — нацистським третього райху та комуністичним радянського союзу.
Однак широкомасштабна російська агресія показала, що самого лише пацифістського заклику «Ніколи знову!» недостатньо. Це гасло потребує також готовності захищати мир зі зброєю в руках і зупинити війну силою.
Тому українське «Ніколи знову» трансформувалось у принцип пам’яті про трагедію минулого і готовності зробити все необхідне для того, щоб вона в жодному разі не повторилась.
Тож сьогодні українська позиція і гасло це не лише «Ніколи знову!», але і «Не дозволимо повторити!». У ньому закладено тверде переконання, що мир можливий лише через здатність протистояти агресору.
Саме в цьому полягає фундаментальна різниця між українською культурою пам’яті та примирення і російським «побєдобєсієм», між відповідальністю за мир та агресивним імперським реваншизмом.
російське «Можем повторить!» вже програло українському «Ніколи знову!», і з кожним днем поразка війни та перемога миру стають дедалі наочнішими.
