Значна кількість бійців, які обрали для повернення батальйон безпілотних систем 34-ї окремої бригади морської піхоти «Борисфен» — наочне свідчення саме такого ставлення. Про…
«Війна не може подобатись, але служити мені подобається».
«Вона любила свободу, її неможливо було поставити в якісь рамки. Вона б не змогла сидіти в окупації, тому за першої ж нагоди пішла», — згадує маму донька Анжеліка.
Людмила народилася 10 жовтня 1977 року в місті Абай у Казахстані. У 16 років разом із мамою переїхала до сестри на Харківщину. Згодом вийшла заміж і оселилася з родиною в селищі Зідьки Зміївської громади. Більшу частину життя Людмила працювала технологинею на молокозаводі, а в останні роки була продавчинею в магазині. Після розлучення переїхала до села Мала Рогань неподалік Харкова. Там її й застало повномасштабне вторгнення РФ.
У родини немає дитячих фото Людмили, на найдавнішій — вже 19-річна дівчина. Єдине, що точно знає Анжеліка про дитинство мами — маленька Люда мала впертий і волелюбний характер.
Ворог вдерся в Малу Рогань 25 лютого 2022 року. Анжеліка розповідає, що мама не захотіла залишатися в окупації. 26 лютого вона йшла із Малої Рогані дорогою до ринку «1-й кілометр». Тоді й зустріла бійців 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, які згодом стали її побратимами. У березні 2022 року Людмила добровільно вступила до лав ЗСУ. А Малу Рогань визволили трохи більше ніж за місяць після того, як вона вибралася звідти.
Людмила служила при мінометному розрахунку, а потім пройшла курси і стала парамедикинею, рятувала життя побратимів на «нулі». Зі своїм відділенням вона однією з перших заходила в щойно визволені населені пункти Харківщини, була в Ізюмі, Балаклії, пройшла Куп’янськ, Петропавлівку, Куп’янськ-Вузловий, Ківшарівку.
Побратим із позивним «Михалич» згадує, що ще недавно незнайомі й зовсім чужі люди у відділенні зійшлися не просто в одне коло, а стали сім’єю. «У нас наймолодшому було 19 років, а старшому — за п’ятдесят. Усі зі своїми характерами. Але Людмила Василівна до кожного підібрала ключ. У побутових справах саме вона керувала й усе тримала під контролем. Заходимо на нове місце, а вона одразу: „Тут буде кухня, тут санвузол, тут відпочинок“. Де б ми не були — у полі, в лісі — вона все впорядкує і про всіх подбає. Є поряд магазин — скупиться. Командирка була, господиня. І наш моральний стан — на ній був. Коли вона лишалася в місці розташування, то готувалася до нашого повернення. Гаряча їжа обов’язково, за можливості — гаряча вода. Хоч дощ, хоч бруд — ми знали, що повернемося ніби додому. А якщо стоянка кілька днів — наступного дня всіх нас вишиковувала на прибирання», — розповідає він.
На фронті Людмила вивчала українську мову, якою до цього не володіла. «Вона не знала українську мову взагалі. Але вивчила. Був переломний момент, коли ми переписувалися, і вона почала писати українською мені — з того часу у нас спілкування тільки українською було», — розповідає Анжеліка.
Взимку 2023 року захисниця приїхала у відпустку до своїх дівчаток — доньки й онуки. «Мама закінчила курси стрільби із „Джмеля“. На іспиті потрібно було з 300 метрів поцілити в ящик, і вона влучала! Каже, тоді всі дивувалися, як вона це відразу зробила», — згадує Анжеліка.
В її пам’яті мама залишилася доброю та усміхненою.
«Вона любила доглядати за собою. Де б вона не була — на „нулі“ або вдома, в гостях — завжди була доглянутою. Дуже любила парфуми — завжди від неї приємно пахло. Була завжди нафарбована. За першої можливості, коли приїжджала до Харкова, ходила на б’юті-процедури: нарощувала вії, робила манікюр», — говорить Анжеліка.
На війні Людмила мала позивний «Багіра», а ще побратими кликали її Мама. З побратимом на позивний «Малиш» вона мала особливі стосунки. Коли він загинув — тяжко це переживала. «Михалич» згадує, що єдиний емоційний зрив у Людмили був, коли не стало «Малиша»: «Вона завжди на позитиві була. Мала плани і про сім’ю — теж. І „Малиш“ наче став її частиною. Якщо була можливість вирватися додому, то забирала його додому, з донькою познайомила, піклувалася по-материнськи. А потім дуже важко переживала, коли його поранило. А далі — шпиталь, кома, реанімація…».
«Я по фото замовила їхній портрет, — додає Анжеліка. — Йому був 21 рік. Вони на його день народження сфотографувалися, а за кілька місяців він зазнав поранення. „Малиш“ її мамою називав… А вона його — синочок», — каже донька захисниці.
15 травня 2024 року Людмила мала піти у відпустку. Останні місяці вона лікувала спину, отримала статус «обмежено придатна». Однак не скаржилася і говорила, що «броня» всім військовим дається взнаки. Далі збиралася переводитись на тилову посаду, бо лишати службу не хотіла, казала: «Я тут на своєму місці. Війна не може подобатись, але служити мені подобається».
9 травня Людмила з донькою розмовляли востаннє. Вирішили після війни винаймати квартиру разом — більшу, родинну.
10 травня Анжеліка дзвонила мамі, але відповіді не було… Людмила Балабуха загинула під час бойового завдання від удару авіабомби. Їй було 46 років.
Поховали захисницю на кладовищі в селі Зідьки, як вона і просила, бо там похована її мама. У Людмили Балабухи залишилась донька й маленька онука.
Побратими, їхні родини пам’ятають Людмилу. Коли Анжеліка публікує в соцмережі згадки про маму, їй часто пишуть незнайомці: «Світла пам’ять „Багірі“», «Ваша мама врятувала життя моєму чоловікові»…
Вічна пам’ять і шана Героїні!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне, Думка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
