Суд Києва визнав винним блогера, який брав участь у створенні відео із закликами до силового спротиву військовим ТЦК, поліції та СБУ. За рішенням суду, чоловіку…
«Війна не може подобатись, але служити мені подобається».
«Вона любила свободу, її неможливо було поставити в якісь рамки. Вона б не змогла сидіти в окупації, тому за першої ж нагоди пішла», — згадує маму донька Анжеліка.
Людмила народилася 10 жовтня 1977 року в місті Абай у Казахстані. У 16 років разом із мамою переїхала до сестри на Харківщину. Згодом вийшла заміж і оселилася з родиною в селищі Зідьки Зміївської громади. Більшу частину життя Людмила працювала технологинею на молокозаводі, а в останні роки була продавчинею в магазині. Після розлучення переїхала до села Мала Рогань неподалік Харкова. Там її й застало повномасштабне вторгнення РФ.
У родини немає дитячих фото Людмили, на найдавнішій — вже 19-річна дівчина. Єдине, що точно знає Анжеліка про дитинство мами — маленька Люда мала впертий і волелюбний характер.
Ворог вдерся в Малу Рогань 25 лютого 2022 року. Анжеліка розповідає, що мама не захотіла залишатися в окупації. 26 лютого вона йшла із Малої Рогані дорогою до ринку «1-й кілометр». Тоді й зустріла бійців 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, які згодом стали її побратимами. У березні 2022 року Людмила добровільно вступила до лав ЗСУ. А Малу Рогань визволили трохи більше ніж за місяць після того, як вона вибралася звідти.
Людмила служила при мінометному розрахунку, а потім пройшла курси і стала парамедикинею, рятувала життя побратимів на «нулі». Зі своїм відділенням вона однією з перших заходила в щойно визволені населені пункти Харківщини, була в Ізюмі, Балаклії, пройшла Куп’янськ, Петропавлівку, Куп’янськ-Вузловий, Ківшарівку.
Побратим із позивним «Михалич» згадує, що ще недавно незнайомі й зовсім чужі люди у відділенні зійшлися не просто в одне коло, а стали сім’єю. «У нас наймолодшому було 19 років, а старшому — за п’ятдесят. Усі зі своїми характерами. Але Людмила Василівна до кожного підібрала ключ. У побутових справах саме вона керувала й усе тримала під контролем. Заходимо на нове місце, а вона одразу: „Тут буде кухня, тут санвузол, тут відпочинок“. Де б ми не були — у полі, в лісі — вона все впорядкує і про всіх подбає. Є поряд магазин — скупиться. Командирка була, господиня. І наш моральний стан — на ній був. Коли вона лишалася в місці розташування, то готувалася до нашого повернення. Гаряча їжа обов’язково, за можливості — гаряча вода. Хоч дощ, хоч бруд — ми знали, що повернемося ніби додому. А якщо стоянка кілька днів — наступного дня всіх нас вишиковувала на прибирання», — розповідає він.
На фронті Людмила вивчала українську мову, якою до цього не володіла. «Вона не знала українську мову взагалі. Але вивчила. Був переломний момент, коли ми переписувалися, і вона почала писати українською мені — з того часу у нас спілкування тільки українською було», — розповідає Анжеліка.
Взимку 2023 року захисниця приїхала у відпустку до своїх дівчаток — доньки й онуки. «Мама закінчила курси стрільби із „Джмеля“. На іспиті потрібно було з 300 метрів поцілити в ящик, і вона влучала! Каже, тоді всі дивувалися, як вона це відразу зробила», — згадує Анжеліка.
В її пам’яті мама залишилася доброю та усміхненою.
«Вона любила доглядати за собою. Де б вона не була — на „нулі“ або вдома, в гостях — завжди була доглянутою. Дуже любила парфуми — завжди від неї приємно пахло. Була завжди нафарбована. За першої можливості, коли приїжджала до Харкова, ходила на б’юті-процедури: нарощувала вії, робила манікюр», — говорить Анжеліка.
На війні Людмила мала позивний «Багіра», а ще побратими кликали її Мама. З побратимом на позивний «Малиш» вона мала особливі стосунки. Коли він загинув — тяжко це переживала. «Михалич» згадує, що єдиний емоційний зрив у Людмили був, коли не стало «Малиша»: «Вона завжди на позитиві була. Мала плани і про сім’ю — теж. І „Малиш“ наче став її частиною. Якщо була можливість вирватися додому, то забирала його додому, з донькою познайомила, піклувалася по-материнськи. А потім дуже важко переживала, коли його поранило. А далі — шпиталь, кома, реанімація…».
«Я по фото замовила їхній портрет, — додає Анжеліка. — Йому був 21 рік. Вони на його день народження сфотографувалися, а за кілька місяців він зазнав поранення. „Малиш“ її мамою називав… А вона його — синочок», — каже донька захисниці.
15 травня 2024 року Людмила мала піти у відпустку. Останні місяці вона лікувала спину, отримала статус «обмежено придатна». Однак не скаржилася і говорила, що «броня» всім військовим дається взнаки. Далі збиралася переводитись на тилову посаду, бо лишати службу не хотіла, казала: «Я тут на своєму місці. Війна не може подобатись, але служити мені подобається».
9 травня Людмила з донькою розмовляли востаннє. Вирішили після війни винаймати квартиру разом — більшу, родинну.
10 травня Анжеліка дзвонила мамі, але відповіді не було… Людмила Балабуха загинула під час бойового завдання від удару авіабомби. Їй було 46 років.
Поховали захисницю на кладовищі в селі Зідьки, як вона і просила, бо там похована її мама. У Людмили Балабухи залишилась донька й маленька онука.
Побратими, їхні родини пам’ятають Людмилу. Коли Анжеліка публікує в соцмережі згадки про маму, їй часто пишуть незнайомці: «Світла пам’ять „Багірі“», «Ваша мама врятувала життя моєму чоловікові»…
Вічна пам’ять і шана Героїні!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне, Думка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
