Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
У 1146 році на запрошення київського віча в Києві почав правити Ізяслав Мстиславич.
Його правління (1146–1154, з перервами) проминуло майже в безперервному протистоянні із суздальським князем Юрієм Долгоруким, якого зрештою було упокорено та примушено до миру. Опорою великого князя в боротьбі служили передусім жителі Київської землі, які симпатизували Ізяславу та його нащадкам і вороже ставилися до суздальців. А північно-східний володар спирався на дикунську силу половецьких ханів.
З 1060-х років літописи фіксують постійні напади кочовиків-половців на Русь. Країна половців Де́шт-і-Кипча́к була південно-східним сусідом держави із центром у Києві, тому спорадичні конфлікти, як і співпраця між ними, мали місце. Починаючи з 1070-х років деякі руські князі стали залучати половців до спільних походів на Угорщину й Польщу, а також на землі князів-суперників. А від 1090-х років — почали одружувати своїх синів із доньками половецьких ханів, сподіваючись на мирне співіснування із сусідами. Особливого поширення династичні союзи набули в прикордонних землях обох держав.
Але марні були сподівання. Північно-східні князівства, які поріднилися з половцями, почали сприймати південно-західні руські землі як ворожі та ходити на них за здобиччю.
Після розділення Київської Русі між синами Володимира Мономаха у 1125 році його шостий син (від другої дружини, дочки половецького хана) Юрій Долгорукий отримав у володіння північно-східну Русь. Осів у місті Суздаль і зробив його столицею окремого князівства. В цьому князівстві він у 1147 році, за значно пізніше складеним літописом, нібито заснував москву.
Після смерті старшого брата, київського князя Мстислава Великого (1132), Юрій силою захопив Переяслав, згодом вимінявши його на частину північних земель в іншого свого брата, Ярополка Володимировича, князя київського. Боротьба з братами, що почалася із зухвалого захоплення Переяслава, закінчилася 1135 року поразкою і вигнанням Юрія на Суздальщину.
Ставши вигнанцем, він оформив на північно-східній Русі уділи, які роздав своїм синам, народженим від доньки половецького Айюбай-хана. Але не полишав наміру захопити Київ і князювати там.
Після смерті князя Всеволода Ольговича кияни запросили на княжіння Ізяслава Мстиславича. Але це не сподобалося іншим претендентам, а найперше — суздальському князю Юрію Долгорукому.
1149 року, користуючись з усобиць між князями, Юрій Долгорукий разом з половцями пішов у похід на південь і біля Переяслава розбив війська Ізяслава Мстиславича. Заволодів Києвом, але вже 1150 року мусив його покинути через контрнаступ Ізяслава та його західних союзників — угорців, поляків і чехів.
Але не вгомонився, і знову із суздальським військом виступив на Київ.
Ключовим епізодом війни стала оборона Києва у травні 1151 року. Тоді князь Ізяслав Мстиславич використав флот, точніше, створену ним Дніпровську флотилію. Для цього він модернізував човни, про що зазначив літописець: «исхитриль лодьи дивно».
Нові лодії Мстислава ходили як під вітрилами, так і під веслами, гребці були повністю закриті бортами судна, а воїни (дружина) стояли на «помості», тобто на верхній палубі, і могли вільно вести бойові дії. Така лодія мала два керма — попереду і ззаду — й могла ходити як вперед, так і назад, чи повертатися на місці. Лодії ці були, за сучасною кваліфікацією, типу річка — море і, по-суті, стали новим проривом, як у вітчизняному суднобудуванні, так і у військовій справі.
Окрім того, князь Ізяслав провів блискучий маневр: облаштував фальшивий табір і пішов нічним форсованим маршем на Київ.
Зупинивши ворогів біля річки Либідь, кияни відтіснили їх на південний захід. У запеклому вирішальному бою на Перепетовому полі загинуло дуже багато суздальців, чимало їх потонуло під час втечі в річці Руть.
Після бою Ізяслава Мстиславовича київські воїни «підхопили на руки з радості, «яко царя і князя свого», «і крикнули всі полки: кіріе елеїсон, тішачи ся, що ворогів переможено, а князя свого бачать живим».
Свого часу аналізуючи «Повість про Ізяслава», Михайло Грушевський виокремлює такі чесноти тогочасного війська, як культ честі, культ лицарського слова, особливо заприсяження «хресним цілуванням», готовність щохвилини віддатися на волю Божу, спокійно глядіти в очі смерті і не тікати суду Божого.
Війська Юрія Долгорукого та його союзників були розгромлені, й суздальський князь перестав претендувати на Велике князівство Київське до смерті Ізяслава Мстиславича. Навіть зайнявши Київ потому ще раз, він залишився для киян чужинцем. Ненависть киян була направлена не лише на нього особисто, а й на його військо, яке прийшло із Суздальської землі — центру сучасної росії.
