Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Він загинув під час штурму, зі зброєю в руках.
Руслан народився в селі Русин Яр Костянтинівського району Донецької області. Тут минули його дитинство і юність. Навчався у Миколо-Полтавській школі, а згодом вступив до Костянтинівського індустріального фахового коледжу, де здобув фах механіка.
26 червня 2020 року він підписав контракт зі Збройними Силами України. Із відзнакою завершив навчання в школі морського піхотинця та розпочав службу у 503-му окремому батальйоні морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.
З початком повномасштабного вторгнення РФ Руслан брав участь в обороні Київщини, а згодом воював на Харківському напрямку. Після підготовки у Великій Британії служив головним сержантом роти у 38-й окремій бригаді морської піхоти. Його бойовий шлях проліг через найгарячіші точки фронту – Авдіївку, Красногорівку, Марʼїнку, Вугледар, Новомихайлівку, Велику Новосілку та Піски.
«Ми познайомилися з “Боном” під час штурмових дій біля Урожайного. Це був підвал напівзруйнованої будівлі, де стояв запах сирості й смерті. Попри свій молодий вік, він мав беззаперечний авторитет серед значно старших побратимів — його слухали і поважали. Запальний, рішучий, справжній козак, який відчайдушно бився за Україну», — згадує воїна Святослав Бойко.
У своєму останньому бою підрозділ Руслана відбив позиції противника та закріпився на них. Коли поруч розірвався снаряд і його засипало землею, він зміг підвестися і продовжив утримувати рубіж оборони. Та згодом з флангу пролунала автоматна черга — і молодий воїн загинув у бою.
Руслан Єльцов прийняв свій останній бій 12 вересня 2023 року біля села Новодонецьке на Донеччині.
Захисника відзначено медаллю «Патріоту Незалежної України», відзнакою командира військової частини А1275, пам’ятним нагрудним знаком 503 ОБМП, медалями «За взірець у військовій службі» ІІ та ІІІ ступенів, нагрудним знаком «За зразкову службу», відзнакою «За оборону України» та медаллю «За поранення». Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«Руслан був одним із найкращих. Не мав шкідливих звичок, щиро любив Україну, постійно працював над собою і мав чудове почуття гумору. Він був яскравим, харизматичним та сміливим. Любив спорт. Завжди підтримував побратимів і з поля бою забирав поранених та загиблих», – розповідає мати воїна, пані Галина.
Навіть у найтяжчі моменти він умів жартувати. Трофейний автомат Руслан пофарбував у рожевий колір і прикрасив стікером Hello Kitty. Після його загибелі побратими на знак пам’яті пофарбували у той самий колір автомобіль, який залишився від нього, і наклеїли такі ж стікери.
«Я так і не встигла зустріти його особисто. Ми знали одне одного заочно та одного разу переписувалися, коли я шукала нашого спільного близького друга та його побратима». Він завжди захоплював мене своєю силою духу та відданістю боротьбі. Я берегтиму пам’ять про нього як про сміливого воїна та захисника», — розповідає Ірина Жалоба.
Згідно із заповітом воїна, його тіло кремували. Спочатку прах поховали в рідному селі, а згодом перепоховали на Краснопільському кладовищі у Дніпрі. У Руслана залишилися батьки, сестри, племінники, друзі та побратими.
Вічна пам’ять Герою України!
Ірина Жалоба
Фото надані Дмитром Терновим
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
